Низький, доземний уклін Тобі, Петре…
Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця – не намарна.
Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порога й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.
«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»
У зеленій долині поміж річок Опір та Стрий на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.
У метричній книзі записано, що 7 липня 1921 року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро…
ПЕТРО ЯЦИК ПРО СЕБЕ (з інтерв'ю авторові книги):
Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на Першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт
То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.
Мама була набагато вченіша за нього – мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му минуло тільки шість місяців, мені ж – неповних чотирнадцять років…
Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю.
Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства.І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.
ПЕТРО ЯЦИК ПРО СЕБЕ (з інтерв'ю авторові книги):
Батько, пам'ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми, Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.
Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька: чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б'ють і б'ють… Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили…
На Львівщині.1993 р.
Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це – один із ідейних та
Андрій Тавпаш і Петро Яцик. 1996 р.
аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.
Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але робити з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.
Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла вплинути на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.
Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні, вперше воно згадується в «Галицько-Волинському літописі» 1241 року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.
Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьовидне. Плодючі ґрунти витоптували копита кримсько-татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.
Уже після появи в світ 1994 року цієї книжки я побував у Верхньому Синьовидному і зрозумів: коли Яцик говорив про красу свого села, то за цим стояв не лише звичайний сантимент людини до того місця, де вона народилася. Це справді рідкісної краси місцина. Важко сказати, що вражає більше: чи зарослі деревами гори – то зелені навесні й улітку, то притрушені багрянцем і золотом, коли в прохолодному повітрі вже заосеніє, то вкриті чорними й зеленими островами посеред білих снігів; чи прудкоплинні річки й струмки з гір, чиї води несуть у собі музику вічного, як саме життя, руху, біжать і біжать із гір по долині, біжать із минулого в майбутнє, з легенди в невідомість, загадку й надію, поминаючи усі перепони. Поміж гір звивається миготливии серпантин дороги, що тече крізь час, мов ріка історії.
Можна тільки уявляти, скільки поколінь людей із Синевідська Вижнього пішли цією дорогою у світ широкий назустріч вітрам невідомого, особистим тріумфам і поразкам, епохальним подіям, які змінювали долі урядів та держав, перекроювали карту всієї Європи.
Яцик говорив мені, що, за легендою, його село засновано давніше за Львів. Згодом я прочитав про те в монографіях Зиновія Матисякевича «Історія Синевідська Вижнього» та Івана Думинця «Верхнє Синьовидне: минуле і сучасне», які виклали біографію села від середніх віків до сьогодні. Обидва автори виходять далеко за локальні рамки, захоплюючи широкий історичний контекст: Галицько-Волинська держава, Австро-Угорщина, Перша світова війна, Друга…
Поміж усіх – беззаперечно важливих – матеріалів у обох книжках зустрічаємо особливо цікаві подробиці саме в контексті нашої розмови – розмах діяльності синевідських купців. Читаючи те, я згадував Яцикові твердження, що синевідські бойки вміли торгувати. Він кількаразово на тому наголошував, але я не уявляв, що то – справді дуже характерна сторінка з історії Синевідська Вижнього. Не випадково саме на його території учні тамтешньої школи разом зі своїм учителем Зиновієм Матисякевичем 1976 року відкопали найцінніший з усіх знайдених у Галичині монетних скарбів. Там є і польські гроші, і російські копійки, й австрійські, й шведські та голландські таляри. На думку істориків, це – ще одне свідчення активної участі представників Синевідська Вижнього в торгівлі. Історики дослідили, що тутешня людність хтозна з яких часів торгувала худобою, садовиною, городиною. Документи потверджують, що у Синевідську були свої торгові спілки, чия діяльність поширювалася не лише на навколишні населені пункти, а й на Закарпаття, в Угорщину, Італію, Росію. Характерно, що вони, мовлячи по-сучасному, імпортували й експортували товари. Про розквіт бойківської торгівлі писали Іван Франко, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Синєвідські торгові спілки в XIX столітті співпрацювали з банками, брали в них кредити, шлях мали великі прибутки. Коли у вісімдесятих роках XIX на вершину. століття через Синевідськ пролягла залізниця Львів – Будапешт, тутешні купці, як пише 3. Матисякевич, «почали освоювати такі багаті на фрукти околиці Австро-Угорщини, як Трансильванія, Південна Угорщина, Боснія, Хорватія, Словенія, Трієст…»