Він, очевидно, відчув, що смерть уже ходить близько біля нього. Коли збирався до Києва в травні, то кілька разів повторював мені: «Тільки попросіть Буняка, щоб був на зборах, бо невідомо, чи вже й побачуся з ним…»
Яцик мав особливу симпатію до Любомира Буняка, вважаючи його одним із найінтелігентніших українців. Не раз повторював мені, що має справжню насолоду від спілкування з ним. «Буняк собою може всіх переконати, що інтелігентності українцям не бракує», – записав я від Яцика фразу, яку він також не раз повторював.
Я й раніше чув від нього розмови про те, що смерті він не боїться, що вже треба бути готовим до неї. А ще треба дякувати Богові, що дав йому довгий вік. Він казав, що радіє від усвідомлення: після нього залишаться численні наукові й освітні інституції, які й далі існуватимуть його коштом. Це передбачено тими недоторканими, так званими вічними фондами, які він уклав до банків, котрі щорічно надають високі відсотки, що й- забезпечує життєдіяльність усіх інституцій, які носять Яцикове ім'я.
А цього останнього приїзду до Києва Яцик говорив про все те надто часто. Я це згадав, коли його небіж Юрій розбудив мене раннім телефонним дзвінком: Петро Яцик – помер…
Я не раз думав – і нині думаю – над цим життям, що нагадує прекрасну книгу з глибоким етичним змістом.
А ще я думаю: мені неймовірно пощастило, що зустрів його на своїй життєвій дорозі. І, мабуть, не лише я один можу сказати, що без Яцика щось у житті могло скластися зовсім по-іншому.
Відійшовши від нас, наші рідні й близькі часто повертаються у найнесподіваніших спогадах.
Петро Яцик ось уже кілька разів ожив у моїй пам'яті сліпучо-яскравого грудневого дня біля Ніагарського водоспаду. Холодне сонце на високому білому, наче сніг, небі. Спінене вирування глибоко внизу води, закутої в кам'яні береги. Шапки водяних хмар над рікою, пронизані сонячними променями.
Ми ще під враженням Куриликових полотен у галереї Колянківських. По дорозі до водоспаду заїхали до Ніагара Фол з, щоб побачити «Страсті Христові» Василя Кури лика. Гріх було б не скористати такої нагоди.
Вода внизу все клекотіла, і шумувала, й стрімко відлітала в минуле. Як і кожна несамовита стихія, вона гіпнотизувала й наводила на мінорні думки.
– Ось так і життя наше відлітає, – промовив Яцик. – І треба це розуміти. І – не боятися.
І він знову й знову повторює сентенцію про оптиміста і песиміста.
Песиміст бідкається: склянка вже напівпорожня.
Оптиміст радіє: склянка ще напівповна.
Згадуючи все те, я думаю: песиміст сказав би, що людина народжується для того, щоб померти.
Петро Яцик на те відказав би: людина народжується для того, щоб прожити життя.
ЙОГО СПРАВА І СЛАВА
Я хотів би лишити по собі добре ім'я…
Петро Яцик.
Сьомого листопада 2003 року ми відкривали новий – уже четвертий! – Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Його особливістю було те, що він розпочинався у Верхньому Синьовидному – на батьківщині мецената.
Було холодно, над селищем ліниво клубочилися холодні й важкі тумани, огортали все надовкруж і виростали в небо. Дощило, дощило й дощило…
Мені щастило бувати тут у ясні сонячні дні й милуватися Сколівськими Бескидами, що обступили Верхнє Синьовидне зусібіч. Порослі дубами, соснами, смереками, модринами, кленами, грабами, осиками, населені голосним птаством гори у таку погоду синьо димують у такі ж сині високі небеса, вчаровують зір своєю живою зеленою архітектурою.
Нині ж можна тільки гадати, де на заході сховалася в густо-сизій непрогляді гора Парашка, про яку розповідав мені Яцик, де німує гора-хребет Городище, що з правого боку прудкоплинної ріки Опір переходить у хребет Ключ.
Вранці, виїжджаючи зі Львова, ми везли з собою побоювання: в таку погоду люди у Верхньому Синьо-видному не зберуться. І яким же приємним було наше подивування, коли, діставшись центру селища, побачили багато автомобілів та автобусів, якими приїхали сюди з навколишніх сіл ті, хто хотів бути учасниками тутешніх урочистостей.
Дощ не вгавав, а люди йшли і йшли.
Наперекір погоді весь майдан перед школою ожив, звучав піснею, сміхом, дзвінкими дитячими голосами, зацвів квітами в руках школярів, вишитими рушниками, на яких усім гостям із Києва та Львова однесли хліб-сіль. І ось настає мить, коли спадає полотнище, яке приховувало від очей камінного Петра Яцика. Пам'ятний знак відкрито. Петро Яцик прийшов до своїх земляків і завмер перед школою, яка пам'ятає його малим хлопчаком, котрий мріяв прожити велике життя.
Було сказано багато високих слів. Про Яцикові заслуги перед Україною. Про його життєві уроки, які нам ще належить осягнути. Про його приклад для всіх тих, хто вважає себе національною елітою. Про те, що започаткований ним патріотичний мовний марафон неодмінно матиме в нашій історії важливе значення.
Хтось із земляків заговорив про Яциків характер, про те, як умів він казати у вічі навіть і не дуже приємні для слухача речі. Як гнівався він, чуючи надмірну патріотичну риторику там, де вимагалося вже не слово, а діло. Дмитро Павличко, який не раз зустрічався з меценатом, писав: «Він гнівається на любителів патетичної фрази, бо знає, що патріотизм – це не слова, а діла, причому діла інколи дрібничкові, але тільки ж з дрібниць будується велике і незнищенне… Його пригноблює безкінечне число українських організацій, роздрібненість політичних угруповань і партій, яка свідчить про недорозвиненість і пихатий індивідуалізм нашої провідної еліти. Гострота суджень Яцика інколи така в'їдлива, що коли б ми не знали про його жертовність на користь України, могли б почуватись ображеними. Та, власне, в тому дивина характеру цього чоловіка, що він, знаючи слабкості своєї нації, не відцурався од неї, навпаки, зробив для неї набагато більше, ніж ті, хто хвалив та возносив її до небес…»
На Петра Яцика з цікавістю дивилися всі присутні. Дехто зі старших, хто знав його особисто, певно, прикидали, наскільки він схожий на реального Яцика. У поглядах дітей прозирало щире захоплення, яке вони відчувають до великих людей.
А мені знову й знову думалося про те, що Яцик міг бути ще живим. Від дня його народження пішов вісімдесят третій рік. Я знаю стількох людей зі США, Канади й Австралії, які в цьому віці нормально
Бориспіль. Останній приліт П. Яцика в Україну. Травень 2001р.
почуваються і ще прилітають в Україну. І цей конкурс міг би починатися при ньому живому. І він у Торонто нетерпляче чекав би моєї інформації про те, що і як відбулося і як воно заповідається на майбутнє.
Він уже встиг допевнитися, що ця справа має успіх і має добру перспективу. Вже повернувшися за кілька днів до Києва, я знову перечитав його схвильовану промову в Національній філармонії на завершенні першого конкурсу в столиці України 24 травня 2001 року.
Ось уривок з неї:
«В усіх містах і селах України до успіху конкурсу причинилися місцеві урядовці, вчителі та учні. їх багато, але мені хотілося б усім їм також подякувати…
Може, хтось подумає, що я усіх хвалю просто так, для годиться. Це не так. Моєю міркою є результати праці. До мене в Канаді телефонують люди і кажуть: я сорок п'ять років жертвував гроші на українські справи, і ніхто не знає, де ті гроші; а тепер мене зустрічають люди і до мене пишуть, дякуючи, що я підтримую відродження української мови. Інша людина каже: його сестрінки на Закарпатті прочитали в газеті, що він підтримує українську мову і дякували йому за те. Одна бабуся приїхала з України до Канади відвідати хвору сестру і хвалилася сестрі, що їхня внучка виграла в конкурсі нагороду імені якогось канадця. Газети в Канаді вміщують статті українців з Азербайджану чи Тюмені про конкурс і оцінюють його як засіб об'єднання українців. Всі ті люди не знають особисто ані вас, ані мене, але всіх їх єднає один сантимент: турбота за майбутнє української мови й оптимізм, що нарешті ми, українці, починаємо мати пошану до самих себе.