«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив…» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.
ІСТОРІЯ ДРУГА (1940 РІК).
Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром).Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати – вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок…
Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім дотямив: це – звичайнісіньке безсовісне мародерство.
Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі»
І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.
Це – божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!
Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він – сліпа в своїй жорстокості руйнівна сила. У нього немає майбутнього.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ (1941 РІК).
Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів, що линули з репродукторів, Червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звуки фронтової канонади наближалися сюди.
Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І – багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру
Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.
Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.
Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.
Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там – люди… Шукайте щось, аби зірвати замки…
За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів…
У тюрмі Яцик несподівано зауважив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи вивищується над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.
– Ти, Петре?! – вражено запитав знизу чоловік.
Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата Адама Кам'янку із Синьовидного.
Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:
– Обережніше – в мені дві кулі…
Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило – тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.
Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу – всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі…
Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було 1942 року.
Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:
– Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної
Добрі справи -добрий настрій.
праці. Моїм обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдіть у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору ~ мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей…
Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.
Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя.
Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки. Ще один характерний приклад.
У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на Захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці. Оселившися в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Створювалось враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.
Уже тоді Яцик зрозумів: це – важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому – їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.
Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до звичаїв тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов'язків – скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперш суто прикладного характеру.
Усе це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх і тому міг з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого – поверховішого в стосунках із дійсністю – проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.
Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.
Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.
Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).
Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.
Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення
Отак ішла робота над книжкою. Автор і герой. 1992 р.
новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації – добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.
Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.