І я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя – і знати її досконало. Тоді станеш справді кимось помітним у ній.
Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші – це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість – то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші…»
Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.
Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.
Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість – прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову долав бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.
…Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів – Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавайте, перекроєна новими кордонами Європо і десь у самісінькій глибині її – Верхнє Синьовидне…
У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І – не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.
Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.
Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтона (туди для допоьоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає?
Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.
Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який за потреби в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо їде в цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.
Відповідальний представник йому повірив. Для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.
Уже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.
Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.
А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.
Інші емігранти, які через лінощі навіть бодай трохи не вивчили англійську, в нових умовах не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли того чи ні, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.
А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам'ять адресою, де він мав поселитися.
Два долари – плата за таксі. П'ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде. Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять?
Нічого, доки руки робитимуть, очі видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, водночас уганяючи в пам'ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).
Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження людини, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в ній – ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов'язаних.
Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут не люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще була для нього чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.
Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившися в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.
Рідкозаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони – за незначними винятками – були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате Дешевою. І – що теж важливо - згідні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб – роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».
Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.
…Стояв лютий 1949 року. Зими лишалося вже небагато.
Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.
Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».
Того ж 1949 року в Канаді з'явилася українською мовою книжка «Це Канада». Видали її Міністерство копалень і природних багатств та Канадійське товариство для освіти дорослих. На обкладинці зазначено, що це – «кишеньковий путівник по Канаді».
Чомусь я твердо переконаний, що Яцик не міг не читати цю книжку.
По-перше, в ній зібрано найнеобхіднішу інформацію про країну, до якої прибув емігрант з України.
По-друге, Яцик кілька разів говорив мені, що, опинившися в Канаді, не тільки зацікавлено роззирався навсібіч, а й поринув у книжки, прагнучи взнати, що це за країна і що в ній де.
По-третє, довідник видано українською. Отже, ніякого клопоту з перекладом – усе відразу зрозуміло кожному прибульцю з нашого краю.
«Пізнайте Канаду», – закликають у вступному слові видавці. «Ціль цієї книжечки є привітати вас з приїздом до Канади. Тому що ви тут житимете й станете громадянином, ми бажаємо, щоб ви якнайскоріше чулися не тільки задоволені, але як у себе вдома…»
Ясна річ, видання не претендує на якісь глобальні узагальнення – це лише путівник, де зібрано най-необхіднішу інформацію. Але в ньому заакцентовані важливі для новоприбульців психологічні моменти. «Незадовго по вашім приїзді до Канади ви завважите, що багато речей тут роблять інакше, як у Великій Британії або взагалі в Европі. Природна річ, що в багатьох випадках ви будете уважати старокрайовий спосіб за кращий від канадійського. Коли так, то ніхто не буде гніватися на вас, як по щирості скажете, що думаєте. Але часом невгамовна критика звичаїв інших людей приводить до непорозуміння. Ми, канадійці, також маємо такі клопоти у себе вдома. Наприклад, людина із Східної Канади, що поселиться в степових провінціях, завжди знаходить багато такого, що, на її думку, можна було б поліпшити. А так само людині з Західної Канади не все буде до вподоби в Торонті і він знайде багато речей у місті, вартих його критики, і не буде критися зі своїми думками. Це все гаразд так довго, доки воно робиться в добрій вірі. Але все-таки краще, щоб новопришелець до якого б то не було краю не говорив без кінця міри про те, що то там було, звідки він приїхав, а як тут, у Канаді…»