Перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», у якій відчутна погроза Російській імперії відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території55.
У 1886 р. рішучий противник москвофілів князь А. Сапіга встановив приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язав контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювали проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»56 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який дуже довіряв А. Сапізі й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами57. Цілком імовірним видається припущення, що саме синові князя А. Сапіги — Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.
У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Прийняття Габсбургами традиційних українських монархічних відзнак, які протягом ХІХ—ХХ ст. уважалися символом прагнення до відбудови української державності, утверджувало серед різних верств галичан сподівання, що саме з рук Габсбургів можна отримати забезпечення своїх національних устремлінь. Для української шляхти і священицького стану Галичини їхня участь у національно-визвольному русі, отже, робила цілком обґрунтованим з правного боку домагання утворити окремий коронний край із західноукраїнських земель у складі імперії Габсбургів. Ось чому звернення до історичних традицій галицької державності, визнаної середньовічним європейським світом, набувало цілком актуального звучання під час польсько-українського протистояння в Галичині.
Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині — певною мірою у Великій Україні — поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine (1909) він констатував позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»58.
Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.
Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.
На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 р. кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які порушили питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами поряд з В. Липинським були члени УСДРП А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський.
Від самого початку зібрання в його середовищі усталилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, що його підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину, лише винятково як тактичний тимчасовий крок.
При цьому не оминули учасники нарад і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювали різні комбінації. Пропонували, наприклад, претендентами на український престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахіма, одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатували також можливість секундогенітури Романових за умови виконання ними українських вимог.