Выбрать главу

З огляду на такі дії Скоропадського, навряд чи можна довести будь-який конфліктний характер його відносин з українською культурою і мовою. Конфлікт мав місце у відносинах із певними національними політичними та соціальними силами. Правда, у такому разі складно остаточно визначити, яка ж сторона в конфлікті українських «лівих» та українських і неукраїнських «правих» мала більший націє­твірний потенціал, оскільки форма й декларації далеко не завжди відповідали реальним справам.

За своїми ознаками Гетьманат Скоропадського цілком відповідає рисам численних європейських авторитарно-консервативних режимів, з усіма їхніми перевагами й недоліками. В історичних умовах Другої світової війни найближчим аналогом Гетьманату Скоропадського була влада маршала Петена в окупованій німцями Франції. Але з уточненням, що перед цим Франція зазнала поразки, а не запросила німців як союзників. Тому є нюанси. Однак на шляху часто дратівливих історичних аналогій нас має і дещо зупиняти, а саме — короткий термін правління гетьмана, який не дав змоги розвинути й розвернути всі внутрішні політико-правові тенденції його режиму, показати, до чого ж насправді прагнув П. Скоропадський. Гетьман офіційно керував країною «до виборів Сейму й початку його роботи». Знову-таки складно остаточно встановити характер і перспективи видозміни статусу одноосібної влади гетьмана — на користь особистої диктатури з національним забарвленням, на користь президентства або в напрямі конституційної монархії.

Доречно погодитися з думкою істориків про те, що потрібно розмежовувати Українську гетьманську державу 1918 р. та ідею української спадкової монархії у формі Гетьманату, яка була напрацьована вже потім, у 20-х роках ХХ ст. Так, справді, не Скоропадський заснував в еміграції гетьманський рух; він на звичайних підставах уступив у листо­паді 1921 р. до Українського союзу хліборобів-державників, що його створив роком раніше В’ячеслав Липинський. Характерно, що ідеолог українського консерватизму Липинський тоді боявся, що Скоропадський «недостатньо реакційний, що він демократ... Він не погоджується стати спадковим гетьманом, а нам потрібна монархія, бо після смерті гетьмана знову почнеться агітація, боротьба партій, тобто Руїна».

У 1918 р. порятунком для гетьмана міг би стати який-небудь консенсус організованих українських національних політичних сил, але цього не сталося. З іншого боку, він міг би уникнути звернень за політичною підтримкою до українських лівих, якби його режим мав міцну соціальну базу. Плани Скоропадського в цьому напрямі відомі: опора на дрібних землевласників-козаків, які б стали соціальною та військовою основою Гетьманату. Але цю опору ще треба було сформувати, фактично створити за допомогою аграрної реформи і відновлення козацького стану. А на селі вже розпалювалося багаття повстанського руху: більшовицьке роздавання землі під час нетривалого перебування радянської влади видавалося їм кращим, аніж якась «приватна власність» чи «земельна реформа». А на перетворення такого масштабу, знову-таки, був потрібен і час, і можливості, і люди, — але часу, можливостей і людей у гетьмана було замало. Деякі соціальні процеси просто вийшли з-під контролю. Більш реальними були реквізиції продовольства, що проводилися австро-германцями.

«Одна з головних моїх помилок, — писав згодом Скоропадський, — була викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже раптово для мене самого, і що перед прийняттям влади у мене не було людей, з якими б освідчився, які б поділяли мої переконання, які б довіряли мені, а я цілком їм (...) Гетьман, перш ніж приступити до виконання своїх обов’язків, по-моєму, повинен був підшукати собі людей, з числа найбільш відповідних, на посади міністрів, порозумітися з ними по всіх корінних питаннях сам і лише тоді йти на справу».

Згодом, маючи вже позаду гіркий досвід 1918 р., гетьман проводив театральні аналогії на адресу українських лівих політиків: