— Гаразд, Грицю, — мені все важче і важче ставало слухати його теревені, може, тому, що це не було повною маячнею, — давай змінимо тему. Чи не снились тобі цієї ночі жінки-рослини? — Снились.
— Та ти що? Вони, може, на когось показали?
— Показали.
— На кого?
— На мене.
— Що?
— Так, до вечора, а може, вночі, або завтра я помру.
Я не знав, що йому на це сказати.
— Тому сьогодні, Ігоре, я мушу закінчити свою УКМ. Коли прибудемо у Чернівці, ти даси мені одноденну відпустку і я наклацаю на комп'ютері закінчення. Що буде потім, я не знаю, але коли мене не стане, ти мусиш забрати диск з мого "бортового" комп'ютера з текстом УКМ. А потім, пообіцяй мені, видати цю саму Українську книгу мертвих. Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Клянись чимось важливим для тебе!
— Клянусь Україною.
— А не пішов би ти… По-справжньому клянись, не жартуй. Клянись своїм коханням до Маргарити!
— У тебе, Григорію, конкретно дах поїхав…
З-під лісу у бік нашої колони вдарив залп.
Не всі, не всі вони втекли за Прут, деякі залишились, засідку влаштували, вбити хочуть нашого всенароднообраного. Леґітимного і конституційного. Зараз ми вам покажемо, як на наших любих президентів нападати. Я зі своїми бійцями вискочив з панцерного лімузина і блискавично оцінив ситуацію. З лівого боку голе поле, отже, там ворогів нема, загроза лише справа — з лісу. Звідти справді били автоматичні ґранатомети та крупнокаліберні кулемети. Горів наш танк і два джипи. Я дав команду двом нашим танкам розвернутись передом до лісу, а за них заїхати президентському лімузину. Тепер, коли ґарант був у відносній безпеці, можна братись до нападників. Я помітив, що від шосе до лісу тягнеться вигідний горбик, і миттю склав диспозицію. Танкістам дав наказ нещадно бити з гармат у бік лісу, а ми з моїми бійцями, прикриваючись довгастим горбиком, заповзли на фланг противника. Тепер вони у нас як на долоні. Їх було небагато, та вони були добре озброєні. Через хвилину по них прямим боєм вже били автоматичні ґранатомети моїх спецняків. Ті оговтались і почали стріляти по нас, але тут на них в атаку пішли наші з колони, і за півгодини на місці ворожої засідки залишилися вигоріла земля, зрізані ґранатами дерева і закривавлені трупи.
Хорунжого Григорія Єрофантенка було важко поранено в шию. Я перев'язав його і, незважаючи на протести президентових охоронців, помістив на заднє сидіння лімузина.
Поїхали далі.
Григорій не міг розмовляти, хоча був при свідомості. Він зверхньо посміхнувся до мене, набив на клавіатурі свого комп'ютера і висвітив на моніторі: "А що я казав? Шкода лише, що УКМ не встигну закінчити. А так все правильно, жінки-рослини не помилились." — Чекай, Грицю, ти ще не вмер, це ще треба вмерти, аби таке молоти, — сказав йому я і дістав ще одну ампулу морфію.
"Не з'їдайся, — набрав на комп'ютері Григорій, — невдовзі вмру".
— А чорта лисого! — сказав я, роблячи йому ін'єкцію.
Григорій питально показав очима на президента.
Я не витримав і почав душитися сміхом.
Пан президент Горохов, поблискуючи лисиною, стурбовано подивився на мене, я схилив голову на груди Єрофантенкови і зімітував суворе чоловіче ридання за вмираючим бойовим побратимом.
Президент змахнув непрохану сльозу і урочисто-скорботно проголосив:
— Україна-Ненька тебе не забуде, герою. Слава тобі!
Я затрусився ще більше.
…Прибули в Чернівці, на міській ратуші яких уже встановили конституційний жовто-блакитний прапор замість хрунівського триколору. Я зупинив лімузин біля військового шпиталю і мої бійці занесли Єрофантенка прямо в операційну.
Осавул-хірург Медченко оглянув рану, звелів асистентам готувати хорунжого до операції, а мені відверто сказав:
— Один відсоток проти дев'яноста дев'яти.
— Зробіть усе можливе.