Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному убранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.
Памва знав, що дівчина зараз озирнеться. Вона справді оглянулася, побачивши лиш себе і трохи дуже уважного Памвиного лиця у вікні. То погляд жінки на фотографію був таким, що здавалося, ніби вона дивиться в очі, але не того, хто розглядає знімок, а в ті, що за його плечем.
Правдоподібно наймолодша не могла визначити вік фотографії — десь із середини тридцятих років. Вона глянула на Памву так само нетутешньо і нетеперішньо і пішла до вагона. Памва знайшов на підлозі недокінченого жетана і закурив, дряпаючи вжитим сірником нещільний лід на вікні.
Він наполягав на тому, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: знімати фрагменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка.
Коли поїзд в’їхав у місто, Памва заходив до вагона забрати мішок. Він вийшов, щойно вагон спинився. Було ще зовсім темно, добре, що простояв у тамбурі, бо під ранок ще більше похолодніло, він би дуже змерз надворі.
Памва згадав собі, як у двадцять п’ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно — щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше.
Через туман — чим далі Памва відходив, тим більше — вокзал нагадував велетенський пароплав, всередину якого заїжджають поїзди. Здавалося, ніби поруч море. Памва часто зупинявся перепочити. На всіх вулицях палили листя. Іноді треба було проходити через дуже тривалі пасма диму. Де-не-де купища лиш починали розгорятися, а в інших місцях залишились самі скопичення білого попелу, який ще зберігав форми листя. Недалеко від дому назустріч Памві їхав автомобіль з жовтими протитуманними фарами. Через те відстань до нього неможливо було визначити інакше, як на звук, бо інтенсивність світла цілий час була однаковою. І тільки зовсім поруч стало ясно, що то тягач без ніяких причепів. А в самому подвір’ї Памва настрашився від несподіванки, коли відчув, що на нього хтось дивиться, сидячи у темному авті (ще й вікна були запітнілі). Памві щось подібне колись снилося — він їде нічним добре освітленим містечком, вікна так само непрозорі, він зупиняється, відкриває двері, питається в когось, як їхати кудись-то, а той рисує пальцем схему на вікні, запхавши руку всередину автомобіля, якогось малесенького фольксвагена, і він їде далі за схемою, але надворі холодно, а тут тепло, вікно далі пітніє, передовсім на лініях схеми, та зникає, а якимось іншим чином пересуватися чомусь неможливо, треба встигнути, заки карта не зникне зовсім, бо поновити її чомусь теж не можна.
Так само темно, але на стіні відчувається присутність мінімального прояснення з-понад дахів. Не вмикаючи світла, Памва поніс мішок довгим коридором просто до кімнати, безпомилково знаючи відстані до стін, шаф, полиць з книжками у кожному місці впродовж коридора. Ціле життя він мешкав лиш у цій квартирі (колись Памва уявляв собі — як дивно і неприродно було орієнтуватися, повертати у різні відгалуження людям у перших коридорах). У кімнаті він висипав всі горіхи на підлогу. З цього боку будинку на вулиці була ілюмінація. Памва знайшов пуделко сигарет у кишені зимового плаща на вішаку і вийшов на балкон. Виноград вже не відгороджував від вулиці, залишилося саме бадилля. На балконі у збанку була приготовлена перед від’їздом кава — він дуже любив мало не заморожену каву, дуже любив максимально бути на балконі і любив, ідучи чи їдучи з дому, приготувати собі каву, сигарети, свіжу книжку або журнал, попраний светер, щоб застати це все вдома відразу.
Він трохи задовго сидів на балконі, бо майже не спав цими днями і боявся, що не втримається від охоти полежати у теплому ліжку, розпростуватися після мішка, лавок, засне і не встигне зібрати книжки на ранок. Подумав, що незважаючи на переповненість сьогоднішнього дня різноманітними передбачуваними подіями, день не буде таким густим і пересиченим, як учора (хоч сам не знав — де вчора, а де сьогодні, бо дні не закінчуються, якщо їх не обривати, це єдиний спосіб перетягнути день у день), плин його сьогоднішнього часу буде лінійним, а не дифузним; і майже ніякої виконденсованої музики.
Коли він почав мешкати тут сам, то обидві кімнати, коридор, кухня, спіжарка і навіть балкон були захаращені речами, незмінними з дитинства. Все мало свою історію, своє додаткове значення (навіть додаткові значення). Більшість речей були невжитковими. Він кохався у тому світові. Він пам’ятав усі хроніки, і часто йому здавалося, що сам пережив давні події. Не розумів, як можна жити у сучасних нецікавих, пристосованих лиш для перебування будинках. Довший час він не знав нового міста. Йому непотрібно було купувати ніякої одежі — у шафах зберігалося більше доброго стародавнього одягу, ніж можливо зносити. Коли він купував якусь книжку, то згодом виявлялося, що така сама, але у давнішому виданні, вже є у величезній невпорядкованій бібліотеці. Памва жив серед такої кількості старих знімків, що ніяк не міг звикнути до теперішніх лиць. Іноді носив настільки коштовні перстені чи брошки, котрі інакше як бутафорія тепер не могли сприйматися.
Потім він довго досліджував генетику кожної речі — що і як вплинуло на його власну еволюцію. Виявив, що вся колекція якимось певним чином розкладена ще й в ньому. І не все гаразд — разом з речами він успадкував безліч комплексів, вад, хвороб, страхів, дивнот, звичок, проклять і гріхів, помилок і непорозумінь. Одного дня він виявив, що просто не потребує більше все це мати, йому не хотілося ні зберігати старі речі, ні володіти ними, ні знати, що вони поруч. Він захотів порожньої квартири, життя, звільненого від диктату, дискурсу речей. Памва почав їх продавати. Довший час він міг з того добре жити, багато мандруючи світом.
Тепер у порожній кімнаті стояло лиш величезне відкрите фортепіано і дивне ліжко, придумане і змайстроване самим Памвою. На білих стінах залишилося трохи графіки і гербарних листків. Найдовше він зберігав всі фотографії, але, знайшовши довгі дерев’яні скриньки зі шкляними негативами, фотографії попалив. Негативи стояли на вузькій полиці, котра тонко перекреслювала цілу одну стіну. Весь одяг вмістився на вішакові з багатьма гачками, припасованому між подвійними дверима на балкон. У коридорі залишилося ще досить багато непотрібних книжок, попакованих у куфри, а в кухні стояв лиш великий креденс з вікнами і чисельними відділами, де вмістилося все начиння і всі продуктові припаси, і так само великий стіл.
Щодо ліжка, то його, властиво, не було. Була велика коробка, вища від Памви, але без накривки, а замість дна — настелені матраци, коци, подушки. Коробка чи загорода була вибудувана з дощок. На внутрішнім боці загороди трималися маленькі полички, де Памва поскладав сигарети, попільничку, кілька пляшок з алкоголем, найпотрібніші ліки, якісь журнали, колекцію ножів (ножі, як і олівці у збанках на фортепіано, були зібрані вже тепер, всіх їх десь повіднаходив сам Памва), нотні зошити, поляреси (насправді — то банки від голландських тютюнів) з грішми, картки паперу з посписуваними реєстрами негативів у скриньках. Щоб потрапити до ліжка, треба було однією драбинкою вилізти на верх загороди, а другою злізти вниз.
Почало розвиднюватися. У коридорі Памва вибирав книжки, замовлені на сьогодні. Він радий був їх позбутися — відразу двадцять томів, ціла підбірка Бальзака. Памва був масажистом. Він мав до того бездоганні руки — сильні, рухливі і великі. Багато років був найкращим (чи найпопулярнішим) масажистом у місті. Спочатку працював при балетній групі у театрі. Знався з богемою, їздив на гастролі, ходячи вулицями, завжди зустрічався з жінками, котрих масував. Потім його запросили до цирку. То був чи не найцікавіший період життя. До того ж був ще зовсім молодим. Коли пальці почали знаходити собі інші захоплення — скалолазання, кераміку (руки пам’ятали кілька сотень жіночих тіл, кожна з неповторними тонкощами поверхні, він ліпив рельєфи — фрагменти мікроскопічної географії тіл, тоді згортав їх у порожнисті труби, виходили дивні топологічні утвори, вони ставали зрозумілими аж тоді, коли бралися у руки — шкіра впізнавала згини й вигини, котрі вели собою), тепер от фортепіанну солористику — виходило, що руки придумували Памві біографію — часу на регулярну роботу перестало вистачати, Памва перейшов на приватну практику. Робив два-три сеанси денно, завжди приходив додому до пацієнта, намагався вибирати тих, кому потрібні були тривалі курси. Все одно мав вільний вступ до театрального бару і при зустрічі з танечницями отримував запрошення на вистави, часом заходив до театру, але тільки на репетиції.