Памва теж був актором, до того ж він робив музику; ідеї, сценарії і режисуру придумували або всі разом, або по черзі. Памва відчував, що починає їх втрачати. Вони робили аматорські фільми на восьмиміліметровій камері вже багато років. Ніколи не показували інакше, як у своєму найближчому оточенні. Потім познайомилися з Памвою. Спочатку їм лиш грав різні ролі і придумував музику; і це було найкраще. Пізніше сам почав відчувати потребу робити свої фільми, але вони його не завжди розуміли.
Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість наростання чогось іншого, витворення складного кодексу і ритуалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Механіка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фрагментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорстокішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити — то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше — бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.
Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири склянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули — починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся, їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, галереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли — курили, віталися із знайомими, пропускаючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями — треба було по-справжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшовши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотографувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.
Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, галереїст позичить у галереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фрагмента і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через дві-три години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.
Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фігури майже до фігур суперника, виставляв більшість фігур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібним. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почергового вбивання фігур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.
У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю вверх, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.
Памва пройшов через цілий парк, який видався невеликим, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави дрібку холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сигарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб — треба тримати горнятко не руками — так гріються тільки руки — а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.
Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлізалися химерні побудови з диму — там продавали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак жетану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній жетан.
Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фігурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була розвернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправильнішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, набираючи тепла на зиму. Памва, примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмотаний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що перебуває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні є Памва і осад листя.
Звуки потрібні ще й для того, щоб синхронізувати плин часу з перебігом візії. На дні шклянки було майже так тихо, як і в каньйоні. Памва навіть не цілком чув власний голос, коли почав говорити щось із шахістом. Той виграв досить грошей і хотів почастувати пивом. Памва зауважив, що і те, що він думає, не говорячи, звучить якось спотворено. На лавці сиділо двоє псів — малих, дуже інтелігентних, вони притулилися до Памви, але не лежали, а сиділи по-людськи, в одного на голові не було шерсті — тільки брови і довкола очей — шкіра була суха, гладенька, на потилиці збиралася у рухливі складки. Пси прийшли не знати звідки, нічого не просили, лиш спокійно чекали, коли їм дадуть те, що пахне у кишені. Памва погодував псів шинкою і пішов за шахістом. Пси не побігли з ними, а далі сиділи на лавці.
Памві здавалося, що шахіст дуже цілеспрямовано здійснює щось, про що Памва не знає, а він попросту ледве за ним встигає. Звуки ж відстають або випереджують те, від чого вони мали б залежати, тому те, від чого мали б залежати звуки, але відстають або випереджують, є або сповільнено-розтягненим, або пришвидшено-стислим: вдарився ще в парку головою об галузку, хоч ніякої галузки і не було видно, але все ж він нагинався, то як міг зачепитися, і де міг подітися пакунок з тютюнами, якщо його не підібрав шахіст, чи там, де пили пиво, і сонце настільки спотворило бачення через звичайне шкло, що знадвору всередину виглядало як тераріум з іншими істотами і внутрішнім підсвітленням (а зсередини — ніби сидиш у пивниці під вікном із сонцем на заході, а людей бачиш лиш тих, що найближчі, і знизу вверх, чи у трамваї, що їздив у неділю від цвинтаря до цвинтаря, це попри будинок Памви, але з таким згущеним запахом хризантем, що вже би нудило, якби якийсь інший запах, а не хризантем).