Півтора роки тому з Тараса зняли інвалідність, визнавши його здоровим. Ось як він прокоментував оту подію: “Собаки, захотіли на вільного козака накинути ярмо”. На роботу “вільний козак” таки повернувся, ярмо нап’ялив на себе, щоправда, вже не вчителя, а сторожа. Охороняв ночами ту гімназію, де колись викладав. Нині, під час війни, підвал тієї гімназії перетворили на бомбосховище, тож “вільний козак” Тарас є ще й очільником бомбосховища. Коли по місту гатять ракетами і виють сирени повітряної тривоги, Тарас “приймає гостей” та відповідає за порядок усередині приміщення.
- Ну що, хлопці, ще по одній? За нашого, так би мовити, американського козака Юрковича! За те, що він приїхав до Неньки в таку важку годину. Хоч він і жидовська морда, але я його люблю як найщирішого на світі козака! - Тарас покрутив ніздрями, суворо глипнувши на мене, і вмить розплився м’якою широкою усмішкою, через що його м’ясисте обличчя аж ніби розтануло.
- За тебе, друже, - повторив він, піднявши чарку з горілкою у руці, і з театральною шанобливістю схиливши голову в мій бік.
- Дякую, батьку, - відповів я, перехиляючи свою чарку.
Як і двадцять п’ять років тому, ми одразу перейшли з Тарасом у жартівливо-іронічний стиль “Тараса Бульби”, де Тарасові завжди належала роль “батька”, “отамана”, “гетьмана”, а решті — звичайних посполитих козаків. Втім, у натурі Тараса, на перший погляд, не було нічого грізного чи суворого, у душі він був доброю людиною, можна навіть сказати, занадто доброю і м’якою. Однак у ньому була і присутня суто національна українська широта почуттів і, водночас, вгадувалася глибинна стійкість, міць і... навіть якась дивна архаїчна дикість.
Борщ у нього вийшов напрочуд вдалим, боюсь навіть описувати всю смакову гаму того неповторного червоного борщу з великою білою плямою сметани, що наповнював густими і п’янкими пахощами кухню, все помешкання, весь дім і... всю Україну, від краю до краю. Не менш смачними були й білі гриби, власноруч зібрані Тарасом цього літа в черкаських лісах і сьогодні засмажені у сметані з цибулею та перцем, спеціально до мого приїзду.
- Ти молодець, що приїхав, - сказала Наталя, його жінка. - Ми вже думали, що ти нас геть призабув, і більше ніколи ногою до Києва.
- Я теж так думав, - признався я. - Та клята війна все змінила.
- Що, совість загризла? - запитав Тарас у жартівливо-іронічній манері.
- Та гейби так.
- Бачиш, ти привіз нам світло. Бо нині цілий день є світло і зв’язок. Давно такого не пам’ятаю, - сказала Люда, дружина мого другого приятеля, Андрія, котрий також зараз сидів із нами за столом і щось розглядав у телефоні.
- Ти, Юрку, не поспішай, їж повільно. Харчів я наготував багато, не хвилюйся, голодним не залишишся. Зараз доїмо борщ і приступимо до індички. Чи не так? Може, ти думаєш, що ми тут лапу смокчимо? Не дочекаєтесь. Ось їм усім, - Тарас підняв руку із випростаним середнім пальцем.
- Татусь у нас кухар-профі. Ти бач’, як я виглядаю? Через його страви я розтовстіла, що аж соромно за себе, - поскаржилася Наталка. Збентеження жаріло її обличчям. Вона й справді погладшала. А колись була в чудовій формі, правда, не худенька, не балерина з осиною талією, зате дуже добре скроєна і фігуриста.
Змінилася не лише Наталка. Змінився і Тарас, і Андрій, і Люда, — всі вони зараз виглядали смертельно втомленими чи навіть якимись постарілими, десь так. Втім, очікувати, що люди за двадцять п’ять років помолодшають, теж смішно, бо всім вже далеко за п’ятдесят, а Андрієві кілька місяців тому стукнуло шістдесят.
І все одно, незважаючи на вік, на двадцять п’ять років розлуки, мене зараз не полишало відчуття, що всі вони, за отим столом, постаріли зовсім недавно, за останні місяці, чи то пак, за останній рік.
- Наш татусь не тільки чудовий кухар, - продовжувала Наталя, ніжно потеребивши за щоку чоловіка. - Він у нас ще й справжній військовий стратег. Якби не він, то невідомо, що з нами було би! Знаєш, як ми зустріли війну?