Важко обійтися без даху, без грошей чи без сім’ї. Бо це першочергові базові потреби для кожного. Без Вітчизни прожити можна. Без Вітчизни ніхто не вмер іще.
В Америці мене називали “русским” (Russian) — ще зовсім донедавна “русскими” тут називали всіх іммігрантів із колишнього Совка. Зрідка я в’яло виправляв: “Я не з Росії, а з України”. Але багато хто з американців взагалі не знав, що то за така країна Україна, і де вона є. А пояснювати, що я єврей із України, але моя рідна мова чомусь російська, таке взагалі може збити з пантелику необізнаного співрозмовника. Тому я й давно звик до того, що в Америці я “Russian”. І, до речі, не бачив у цьому нічого поганого. Навпаки, бути “русским” у Штатах все ж таки значно краще, аніж “жидом” в Україні. “Русский” — все ж таки представник великого народу, що прославився, в першу чергу, своєю культурою. Я завжди відчував себе пов’язаним невидимими надійними нитками з Толстим, Пушкіним, Булгаковим, Єсєніним, Шукшиним, з героями російських народних пісень. Я їх любив і розумів. Російські поети та письменники, історики, герої романів та пісень — і замерзлі в степу “ямщики”, і поручики Голіцини, і доблесні російські солдати, — всі вони мені були зрозумілими, близькими, вони були невід’ємною частиною від мене. Навіть персонажі з блатних пісень Висоцького мені видавалися благороднішими від українських козаків чи гайдамаків, котрих я, єврей, завжди сприймав яко вбивць і гнобителів своїх предків.
Тому я й поїхав до Штатів. Тому темою для своєї докторської дисертації я вибрав Стародавній Рим, а не Україну.
Всі ці уявлення мені здавалися правильними і непорушними, само собою зрозумілими, і такими, що не викликали сумнівів.
Так тривало до 24 лютого 2022 року.
Почалася війна.
То не моя війна
- СєнькО, брате! Ти чув, ті суки оточують Київ? Сьогодні передавали новинами про якусь-там нічну стрілянину на Подолі, так виглядає, що їхня ДРГ (розвідувально-диверсійна група) проникла в місто. Але її знищили. Ти бачив всі ті довжееелезні колони російської бронетехніки, що пруть на Київ? Жах, справжній жах, бляха!
- Так, так. Це вражає, це круто! Вони повинні здатися — і все. Опиратися безглуздо, і навіть смішно.
- Хто повинен здатися? Українці повинні здатися? Ти серйозно так вважаєш? Ти хочеш, аби московські танки увійшли до Києва? Ти хочеш, аби українців вигнали з їхніх будинків, відправили до Сибіру, а в їхніх помешканнях оселилися буряти і кадирівці? Брате, ти що, бля, не розумієш, що москалі влаштують українцям такий же геноцид, як німці колись євреям?
- Ну, на рахунок геноциду ти перегнув. Прошу, не зрівнюй українців та євреїв, не став їх в один ряд. Євреїв німці хотіли знищити. А хохлів — що? Ніхто їх не рухатиме, заткнуть лише горлопанів та демагогів, решту не чіпатимуть. Поставлять для них ще парочку пам’ятників Шевченку, дадуть їм безплатно по мішечку гречки, і вони заспокоються. Ти так, якби не знаєш того народу, чи ніколи не жив із ними. Це жлобйо та бидло, котре влаштувало свій ідіотський Майдан, і тепер за те розплачується. Вони самі у всьому винні. Чи вони гадали, що Путін їм все дозволить, і для них все безкарно зійде з рук?
- Ти що, брате, топиш за Путіна навіть зараз?
- Нє, за Путіна не топлю. Мені теж багато чого не подобається з того, що він робить. Але не треба мене агітувати. Якось і сам розберуся, без твоєї агітації. А тим жмурикам у Києві треба здатися. І ще одне, ти мусиш пам’ятати — якщо я виїхав з тої країни, значить в мене були на те свої вагомі причини. І в тебе, до речі, теж. То не наша війна.
Я мовчав.
- У мене зараз інша проблема, - продовжував брат, - післязавтра я мушу їхати до Туреччини на курорт. Але Марина вже морочить мені голову, вона виявилася страшенно надокучливою бабою. Не знаю, як я витримаю там з нею із тиждень. І навіщо я затіяв ту подорож? Краще би поїхав із дружиною. Але квиток вже взято на її ім’я, гроші заплачені, і повернути неможливо.
- Марина? Твоя нова коханка?
- Так. Хіба я тобі не говорив про неї?
- Ні. Але мені це нецікаво. Гудбай, - я натиснув кнопку на мобильнику, і наша розмова перервалася.
Я все ще не міг повірити, що мій брат Сєнька — такий. Що він, киянин, саме так відреагував на цю війну.
Сєнька жив у Бремені (місто на півночі Німеччини) трішки довше, ніж я у Штатах.
Він виїхав першим із нашої сім’ї за кордон, разом зі своєю дружиною, не дочекавшись дозволу від посольства США, де в нас виникнула якась заминка з документами. Сєнька був для мене рідною людиною, і не тільки по крові. Я знав, що можу на нього покластися і розраховувати на його поміч у будь-яку хвилину. Він мене також любив. Коли ми з дружиною та батьками, врешті решт, виїхали у Штати, в Києві залишилася непроданою наша трьохкімнатна квартира. Сєнька, в тому часі вже в Німеччині, взявся за її продаж. Продав квартиру досить вигідно, а потім нам в Америку перевозив гроші — пачки готівки ховав ув одязі, декілька разів їздив туди і назад, аж поки не передав все до останнього цента. Звичайно, можна було ті кошти перевести через банк, але він вважав, що нерозумно платити банку за послуги переказу. До того ж в нього була нагода зайвий раз побачитися зі мною.