Наталка з Людою вирішили не залишати мене без опіки до останньої хвилини. Вони зайшли за мною у вагон, щоби переконатися, що там нормально, затишно, що моє крісло вільне, і є місце для валізи. (Це був сучасний експрес-потяг, але мій вагон мав тільки сидячі місця).
Я розцілував на прощання Наталку, котра розплакалася і попросила обов’язково написати, як доїхав, а також передати велике вітання моїй дружині та синові і сказати їм, що чекають на нас усіх у гості після перемоги. Ще раз подякував жінкам за їхні подарунки — футболки, рушнички з українською символікою, вишиванки для всієї родини, а для моєї дружини ще й сукня із ручною вставкою. До речі, в моїй валізці лежали ще й передані Людою сухофрукти і горіхи з їхньої дачі у Бучі. Люда хотіла передати і мед з їхньої пасіки, але я впрохав її не робити цього, бо якщо мед розіллється, то змушений буду викидати все разом із валізою.
Потім я обійняв Люду, міцно поцілував її в уста. Хотів щось сказати їй про сина на фронті, але всі важливі слова вже були сказані, а інші не мали жодного значення.
Жінки вийшли. Усі четверо друзів стояли на платформі навпроти мого вікна, ми підморгували один одному, робили останні знимки через скло. Врешті-решт, потяг рушив. Я зняв куртку і сів у крісло, влаштовуючись зручніше. Поставив на відкидний пластиковий столик пляшку води. За вікном замигтіли вагони на відстійниках, потім невисокі будівлі технічного призначення, переліски. Колеса тихо постукували, кондиціонери напускали в теплий вагон струмені свіжого повітря.
Насамперед, я вирішив почитати книгу “Історія одного міста” Салтикова-Щедріна, — взяв її зі собою із Нью-Йорка, аби перечитувати під час мандрівки. Колись вона мені подобалася, до того ж видання книги було високої якості, зі золотистими літерами, тисненими на червоній палітурці. Під час свого перебування у Києві, звичайно, я її жодного разу не розгортав, а зараз вирішив зайнятися читанням, тим паче, була лише восьма година вечора, зарано ще спати.
Увімкнувши ліхтарик над головою, я приступив до відомого роману класика російської сатири. Але чомусь зараз цей роман із першої ж сторінки не викликав у мене нічого, окрім роздратування. Мені було зовсім не цікаво і навіть дещо огидно читати роман про місто Глупове, — письменник виливав свою жовч сатирика, витончуючи свій розум описом Глупова та глупівців, котрі символізували, за задумом Салтикова-Щедріна, всю Росію з її безглуздим, потворним і напівзвірячим життям.
Але навіщо описувати життя ідіотів? Чи варто на таке витрачати сили, час і талант? Хіба воно цікаво — дізнатися, до якого ідіотизму та варварства доходять глуповці у своєму нікчемному житті?
Я відклав книгу, вирішив залишити її “на згадку” комусь із прибиральників потяга, якщо той, звісно, захоче її взяти і хоч якось утилізувати, хоча би заради гарної палітурки, а не викине одразу ж у сміттєвий бак.
Потім я задрімав під монотонний стукіт коліс. Зрідка потяг зупинявся, у динаміках чоловічий голос повідомляв про зупинку в черговому населеному пункті, — попереджали, що потяг стоятиме п’ять-десять хвилин. І ми вирушали далі в напрямку польського Перемишля.
Вагон був напівпорожній, серед пасажирів переважали жінки різного віку із дітьми, чоловіків значно менше.
Я напівдрімав, іноді прокидаючись, дивився крізь вікно на мигання станцій, засніжені ліси та села. Намагався знайти відповідь на просте запитання — навіщо оця війна? Так, можна знайти безліч політичних, економічних та історичних пояснень, чому Росія напала на Україну. Але всі оті численні тлумачення не давали відповіді на головне запитання: як можна було без запрошення вторгнутися в чужий дім, грабувати там, ґвалтувати, вбивати? Руйнувати міста і села, знищувати школи, лікарні? Адже таке не вкладається у голову нормальної людини. Не вкладається — і все. Це може збагнути лише глуповець, житель Глупова, ідіот, напівдикун-напівкретин. Нормальна людина такого втямити не може.
За цю подорож в мені багато що змінилося, — у моєму розумінні історії, життя, людей, себе самого. Нехай навіть я приїхав як турист та історик, погостювавши у друзів два короткі тижні! А вони у війні живуть вже довгі десять місяців.
Дружина з Нью-Йорку відправила мені повідомлення Вотсапом, запитувала, чи я вже в дорозі, і чи все окей. “Так, все гаразд. Їду додому”. Час від часу я продивлявся на великому екрані під стелею вагона мультфільми та рекламні ролики.