Потім у динаміках оголосили, що до кордону залишається дві години, що під час перевірки документів на митниці у потязі будуть зачинені всі туалети, і буде заборонено залишати свої місця без дозволу. “Наш поїзд іде без запізнень. Однак час прибуття до кінцевого пункту, до Перемишля, залежатиме від того, скільки часу займе митниця”.
Ідемо за розкладом. Чудово. Отже, я не даремно відмовився від квитка на прямий зворотній автобус із Києва до Кракова, вирішивши їхати потягом до Перемишля, а потім — електричкою до Кракова, а там вже — літаком на Нью-Йорк. Хай навіть на одну пересадку більше. Зате, як багато хто в Києві мене запевнював, що з України до Польщі автобусом ненадійно через розклад — на виїзд із країни зараз тисячі машин, через ракетні обстріли та зиму новий сплеск біженців, тому на митниці можуть протримати і п’ять годин, і десять, а то й цілу добу. Зате потягом все набагато швидше, затримки на митниці недовгі — годину-дві.
Я знову задрімав, цього разу аж навіть солодко, тим більше була глибока ніч, навалилася втома від сцен прощання з друзями та містом.
Мене розбудили чиїсь гучні чоловічі голоси, шаркіт чобіт і чмихання собак. Центральним проходом вагона йшли військові, попереду них вівчарки. Собаки час від часу зупинялися біля сидінь, голосно чмихаючи і виляючи хвостами, щось винюхували. Військовий давав їм команди. Нічого не виявивши, військові зі собаками йшли далі вагоном. В динаміку було оголошено, що всі пасажири мають підготувати свої документи і ще раз нагадали — без дозволу залишати свої місця заборонено.
Я дістав із кишені куртки свій американський паспорт. Розгорнув його, на першій сторінці моя фотографія, поруч із нею мої ім’я та прізвище, дата народження, у графі національність — Сполучені Штати Америки — а місцем народження вказано Україну. Паспорт був зовсім новеньким, це була моя перша подорож з ним. Там всередині на сторінках було лише дві печатки — польської та української митниць, поставлені два тижні тому, коли я приземлився у Польщі та перетнув кордон України.
- Ваш паспорт, пане, - звернулася до мене молода жінка у військовій формі. Вона говорила беземоційно жорстко, без жодних усмішечок, зовсім не так, як до мене зверталася українська військова на митниці, коли я в’їжджав до України.
Я простяг їй свій паспорт. Розгорнувши його, митничка обдала мене коротким поглядом, звіривши подобизну фотки у паспорті зі мною.
- Де пан Юрій народився? - запитала вона.
- У Києві.
- Маєте подвійне громадянство і український паспорт?
- Ні, - відповів я, не моргнувши оком.
- Це правда?
- Так, чиста правда, - відповів я, зберігаючи спокій, хоча відчув, що в мене все похололо всередині.
- Добре, я зараз перевірю, - сказала вона і вийшла із моїм паспортом.
Відкинувшись на спинку сидіння, я похмуро втупився у стелю. “Так, приїхали”.
Я мав український паспорт, дійсний український паспорт. Коли двадцять п’ять років тому я виїжджав з України на ПМП, українського громадянства вже не позбавляли, за бажанням самого емігранта. Український паспорт у мене зберігся, але був старого зразка. Потім я його обновив в Українському консуляті у Нью-Йорку, коли відвозив свого синка до Києва до батьків дружини в гості. Відтоді я тим українським паспортом не користувався, він лежав вдома серед інших, не таких нагальних, документів. Вирушаючи в цю подорож, я без жодних вагань взяв американський паспорт, знаючи — на всіх митницях, і в Польщі, і в Україні, і в будь-якій країні Європи — у мене з ним проблем не буде. “Юркό-дуркό! Як же ти про це не подумав, коли їхав сюди? Адже мені 58 років, а мобілізаційний вік до 60-ти. Адже де-юре я підлягаю мобілізації. Мене як громадянина України (а не лише Америки) цілком правомірно, і навіть зобов’язані, зараз не випустити із країни. Зараз ця військова введе в електронну систему мої дані — ім’я, прізвище, дату народження, подасть запит і отримає відповідь. І гаплик! Мене висадять із потяга і відправлять назад. І вимагатимуть стати на облік у військкоматі. Хіба що буде якась помилка. Але це хто зна”.
Я відчував, що світобудова мого життя, яку я зводив так довго і такою сумлінною працею, яка досі здавалась мені міцною і непорушною, руйнується буквально на очах.
“Якщо мене відправлять до Києва, то... я втрачу роботу професора у коледжі, мене звільнять з роботи парамедика, і невідомо що буде з докторською дисертацією. Все коту під хвіст! Ось до чого може призвести одна похибка, один непродуманий рух. І що ж я робитиму в Києві? Без речей, без праці? Чим там займуся? Як жити? Кретине! Чому ти не подумав про заздалегідь, вирушаючи до Києва під час війни?!”