Запізнені і непривітані письменники, як наслідувач раннього Гоголя Стороженко, або захоплений співець романтичної «Слобожанщини» Щоголів — то тільки один наслідок трудних обставин, в яких жило й розвивалось українське письменство. Другим наслідком їх було довге, уперте переживання літературних стилів на провінції, в розповсюдженій і часто рукописній «літературі читача»[5]. Кволість наших літературних центрів і майже цілковита відсутність періодичних видань (своїх журналів до виходу «Основи» у нас не було, а збірники, як «Сніп» або «Ластівка», з'являлися рідко) — привели до того, що на провінції встановлювалось своє відношення до українського слова, свій погляд на його завдання, своя літературна манера, що відтворювали стиль і прийоми пережитої в центрі доби. На той час, як передня лава письменників переходила до історичних драм і поем, романсів та балад, на провінції, «по селах та хуторах» все ще процвітали травестія та водевіль, а «Енеїда» з «Наталкою Полтавкою» вважалися неперевищеними зразками української творчості. Для прикладу згадаймо кубанського старшину й кубанського патріота Якова Кухаренка, що, наслідуючи «Енеїду», написав «Харка, запорозького кошового», а наслідуючи «Наталку» — «Чорноморський побит»; так само і український театр, що в величезній мірі був теж виплодом стихії й провінції, надовго зберіг наївно-реалістичну манеру та етнографізм Нечуя-Левицького, що давним-давно віджили свій вік у повістярстві; а народно-поетична символіка та горожанський пафос à la Шевченко додержалися навіть до друкованих збірників революційного часу. Наша схема вимальовує тільки ту лінію розвитку, яка окреслюється діяльністю літературних корифеїв. Великий гурт письменників провінціальних — а нехтувати ними історик українського письменства не завжди має право — ішов позаду на якийсь десяток, а то і два десятки літ, виливаючи свою творчість в архаїчні, старосвітські форми.
Все це конче повинно пам'ятати, говорячи про зміну напрямків у нашім письменстві.
II
§ 1. Котляревський. Біографічні дані
Перший відомий нам твір нового українського письменства — «Енеїда» Котляревського — переносить нас на саму межу XVIII та XIX століть. Дві історичні доби виразно позначаються на ній: стара Гетьманщина, з її старосвітським життям, якою була вона до румянцевських реформ («Так вічной пам’яті бувало — у нас в Гетьманщині колись»), і та нова Україна, що настала з губернськими установами та поширенням на українське шляхетство жалованої грамоти дворянству. З одного боку, троянський кіш, козацькі звичаї Енеєвих супутників, боги і богині в старокозацьких убраннях; з другого — кріпацтво, селяни «панські і казенні», тиск чиновництва, «судді і стряпчі безтолкові, повірені, секретарі»… І не тільки «Енеїда», сам Котляревський теж був продуктом переходової доби, — з живими симпатіями до колоритного минулого він сполучав уважне прислухання до нових культурних та літературних смаків, що йшли з російських центрів.
5
Цей термін належить харківському проф. О. І. Білецькому. До української літератури з ним підходить І. Айзеншток у статті «Изучение новой украинской литературы» — «Путь просвещения», 1922, № 6. На думку Айзенштока, більшість ранніх українських творів XIX в. — «Енеїда» Котляревського, «Оди» Гулака-Артемовського, а надто так звана «котляревщина» (Порфир Кореницький, П. П. Білецький-Носенко, Думитрашко, Олександрів) — якнайкраще з’ясовується психологією читача. Всі наступники Котляревського характеризуються у нього як «читатели, взявшиеся за перо». На доказ своєї думки І. Айзеншток цитує початок «Вовкулаки» Олександрова, але чи не яскравіше цей «читательський» приступ до сюжету виступає з перших строф «Горпиниди» Білецького-Носенка?
Білецький-Носенко признається, щиро й одверто, що, власне, читання «Енеїди» спровадило його на письменницький шлях.