На жаль, Україна не була єдиною країною, де на землеробiв дивилися зверхньо. Але я сподiваюся, що ця погорда мiста до сiльської культури минається. Сьогоднi селяни всiх країн домагаються поцiнування й поваги до себе. Тому цiлком природно, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинявся на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї. І я хотiв би додати, що хоч цi люди не позбавленi багатьох вад, та є у них i всi добрi властивостi селянського народу, i немало великих талантiв, включно з науковими, мистецькими, музичними — та насправдi всiма корисними здiбностями.
Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України. Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє Нiмеччини буде тiсно пов'язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нiмеччина i Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв'язки з тим регiоном. Нiмцi навiть твердять, що домiнували там. А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеччина так глибоко зацiкавлена українським нацiональним рухом.
Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд совєтського панування без допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку допомогу, принаймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають замiни одного завойовника iншим — вони хочуть незалежної України. Звичайно, вони не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на яких умовах така допомога була б реальною.
Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в «Майн Кампф» вiн i кинув зауваження (без сумнiву, маючи на увазi Росiю): «Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних земель», але трохи далi вiн повчає той самий нiмецький народ: «Вбачати своє майбутнє не в п'янких походах i завоюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй працi нiмецького плуга».
Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвiду в Українi 1918 року. Якщо б тепер економiчна перспектива мала бути цiною допомоги, то, можливо, Україна й погодилась би її заплатити. На сьогоднi Нiмеччина — єдина потужна держава, яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її найбiльше потребує.
Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Радянського Союзу, але не нiмецькими зусиллями. Україна — її сусiдка в межу, i тому вона вважає, що географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її, Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.
Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реальна нiмецька сила, наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту зовнiшню допомогу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянського Союзу.
З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї? А наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.
Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi й новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.
Історичні та інші примітки
Два різні народи
Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси[20] й росiяни — один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе «РУСЬКІ», а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, «РУССКІЄ».[21] Росiяни твердять, що саме тому й називають себе «русскiми», що насправдi тотожнi з українським народом.
Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обґрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?
Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Корш розв'язував це питання так:
«Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн руський, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: «Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого».[22]
В iншому мiсцi Корш зауважує: «Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння — не завжди щирого — серед наших теоретичних i практичних полiтикiв».[23]
Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ.[24]
Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь того часу — це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов'янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.
В першому Новгородському Лiтописi записано: «Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй». Звiдси ясно, що Галич — це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 «вони (новгородцi) випровадили князя[25] Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш — iди до свого батька на Русь». І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.
Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: «І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь» (в роцi 1167) «… вiн (московський князь) iде з Москви на Русь». З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.
Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ—ХІІІ столiттях, назва «Русь» i «Руська земля» означала землi Києва, Чернiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених схiдними слов'янами.
[20]
Бiлорусiв у Радянському Союзi нараховується п'ять з половиною мiльйонiв; їхня територiя, що межує з Україною з пiвнiчного заходу, площею дорiвнює Англiї. Там також посилюється рух за вiдокремлення.
[21]
Росiяни вимовляють «русскiй» з подвiйним «с», а українцi — з одним «сь». Росiйська вимова цього слова твердiша, нiж українська.
[24]
Лекции и исследования, В. Сергиевич, сс. 61–62; Обзор истории русского права, Владимирский-Буданов, с. 25.
[25]
Князь — титул схiдного походження. Саме слово це означає «голова», «головний» i перекладається як принц; але фактичне його значення не вiдповiдає тому змiстовi, який вкладається в слово принц на Заходi.