Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: «Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде». Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням повторюють це твердження без найменшого зусилля довести його науково.
Хоча назва «Україна» була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву «Русь»; так само, в Галичинi й Буковинi «українець» замiнив «русина» й «руського», що були стародавнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити «русина» «українцем», та нiчого з того не вийшло.
Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi — українцi. Вони мали повне право це зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова назва, яка iснувала побiч старої принаймнi пiсля ХІІ столiття.
Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно вiдкинутi.
Расове походження
Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси.[29] Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з'являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?
Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик-класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов'янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: «… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов'янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi».
З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключно слов'янське походження.
Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обґрунтованих суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що великороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших — А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.
В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему такими словами: «Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов'янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв) очевидна:
1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов'язанi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.
2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.
3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.
4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звички, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед великоруського населення.
Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.»[30]
Мова
По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала «праслов'янська мова», спiльна для всiх слов'ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов'янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.
У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з'яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може розглядатися як «всеросiйська». Звiт закiнчувався рекомендацiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.
[29]
Карамзiн, iсторик Росiйської iмперiї, був першим, хто внiс у росiйську iсторiографiю цей шовiнiстичний дух, що вiдтодi залишається таким характерним для неї. То був iсторик Держави, а не народу; на жаль, вказаною ним хибною дорогою пiшло багато послiдовникiв, зокрема й автори шкiльних пiдручникiв.
[30]
Слiд додати, що одяг, страви та житлова архiтектура українцiв помiтно вiдрiзняються вiд великоросiйських.