«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує...»1 – прийняття таких принципів моралі не робить честі жодномународові, який має почуття власної гідності. Відомим фактом є те, що держави, які першими прийняли християнство, ніколи не керувалися принципами християнської моралі. Римська імперія з віри рабів зробила світову релігію, щоб посилити своє панування над іншими народами – стати світовою імперією, знищивши античну культуру, язичницькі святині, безцінне надбання національних вірувань заради наднаціональних ідей. Процес анабіозу (тимчасового завмирання в несприятливих умовах) українського язичництва вже скінчився, як і в інших слов’ян. Процес повернення народів до своїх етнічних вір слід розглядати як закономірне явище на новому витку спіралі – це процес екологізації суспільства, повернення до симбіозу людини і природи, який не можливий при синкретичному світогляді. Відродження етнічних вір почалося і не визнавати цього було б помилкою. Громади язичників існують в Україні, Росії, країнах Балтики, Америки та ін. Маючи багато спільного, кожна етнічна віра залишається унікальною і неповторною, бо вона позначена національним світоглядом і обрядовістю.
Дійсно, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба. Сьогодні нове – це добре забуте старе. Не дивно, що нині ми все частіше перечитуємо, переосмислюємо нашу історію, звертаємось до пам’яток нашого минулого, щоб збагнути, що ми втратили і ним збагатилися за останнє тисячоліття. Ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом, яку ми майже втратили.
Тож, чи не час повергатися до рідних святинь?
І. ВІРУВАННЯ, МІФОЛОГІЯ,
ДЕМОНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ
Народ кладе на своїх богів печать своєї національності.
Іван Нечуй-Левицький
Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицькнй: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних неестетичних велетенських міфічних образі»2, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія»
У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.
Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.
Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, жодного писемного твору про народні вірування (в позитивному плані) у нас не збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам’ятки, як приміром у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.