Вибіг лис в поле і дума: ну, що його тепер робить? Як я покажусь до своїх підвласних? Вони мене не впізнають і не будуть мене слухаться. До підвласних іще не так страшно показаться, вони у вічі глузувать з мене не посміють, а за вічі нехай собі балакають, що хочуть, а от як я до царя покажусь, що я йому буду казать, як спита про хвоста? Стидно буть міністром без хвоста. Ех! Краще б він мене убив до смерті. Ну, та тепер уже того не вернеш, що минуло; хоч і сором, а треба як-небудь віку доживать. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там.
Підійшов до заячої хатки і каже:
— Пусти мене переночувать. Я тобі колись в пригоді стану.
— Ні, не пущу, — каже заєць, — у мене тісно, малі дітки…
— А я тобі кажу: одчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контрольор домашніх птахів, був на селі по государственним ділам.
Заєць злякався, одчинив. Лис убрався в заячу хатку і ліг на м’яке ліжко, а зайченяток скопирнув геть. Заєць промовчав, бо як же можна гнівить міністра? Пішов зайчик добувать діткам корму, а лис тим часом забажав поїсти; схопив одно зайченя і з’їв. Прийшов зайчик погодувать діток, дивиться — уже одного зайченятка нема. Заєць пита:
— Ваше степенство, а де ж моє зайченя? Одного нема.
— Як ти смієш питать мене про своїх дітей? Що я тобі, нянька, чи що? Ти їх наплодиш тут цілу сотню, а я буду щохвилини перелічувать їх, чи всі, чи не всі? Коли хочеш жить на світі, так не груби мені, а то живо попадеш до царя в лапи.
Заєць вийшов з хати, заплакав і знов подався добувать корму своїм дітям. Вернувсь додому, дивиться — нема іще одного зайченяти. Заєць не став нічого казать, погодував останніх дітей, а сам вийшов з хати і плаче.
Біг мимо нього другий заєць. Побачивши земляка, спинивсь і пита:
— Чого ти, братику, плачеш?
— Та як же мені не плакати? Убравсь до мене в хату наш міністр, їсть моїх дітей, і не смій йому слова сказать, грозить смертю, каже: «Донесу цареві, так він тебе з’ їсть».
— А ти, братику, подай жалобу цареві. Як-таки так, має ж буть на світі правда. Хоч він і міністр, а перед законом одвітить за душогубство.
— Ех, брате, брате, куди там нашому братові поткнуться? Все одно наша жалоба до царя не дійде. Там її перехватять придворні. Там всі сановники з нашим міністром запанібрата, так хіба ж вони захочуть топить свого приятеля? За його всі заступляться — і його оправдають, а за мене, нещасного сіромаху, ніхто й слова не промовить.
Побалакали зайці і розійшлись.
Ображений зайчик прибіг до своєї хатки, заглянув всередину, а там уже нема ні одного зайченятка. Зайчик не став показуваться на очі міністра, побоявся зайти в хату, вернувсь в поле, сів і гірко заплакав. Біг вовк, побачив зайця, спинивсь і пита:
— Чого ти, зайчик, плачеш?
— Та як же мені не плакать, лис забравсь в мою хату, поїв всіх моїх діток, а тепер осталась черга за мною, боюся показуваться додому.
— Не журись, зайчик, я його вигоню, ходім зараз. Пішли вони до хати. Вовк підійшов до дверей і каже:
— Хто ти такий, виходь геть з хати!
— Я міністр польовий, хто сміє мені грубить?
— А! Так це ти, лис? — каже вовк. — Стидно, брат, зобіжать слабеньких нещасних звірків. Я теж міністр луговий, прошу тебе ослобонить хатку бідного зайчика, а то піду до царя і доложу йому про твої злі вчинки. Цар тебе, я думаю, по головці не погладе.
— Не твоє діло, вовче, мішаться в мої порядки; ти порядкуй в своєму міністерстві, а я буду в своєму.
Вовк, піймавши облизня, розгнівливий пішов до царя. Прийшов до лева і каже:
— Ваше величество! Маю честь висловить вам ось що: лис, міністр польовий, чинить грабіж, не сповня вашого указу, в дворах курей псує; замість того, щоб оберігать їх од звірків, він сам пожира їх. Потім зобідив зайця, поїв його дітей і живе в його хаті, за малим самого зайця не з’їв. Я прохав його ослобонить заячу хату, а він сказав, що не моє діло; каже: «Що я хочу, те й роблю, нікому до того діла нема…»
Лев доручив вовкові послать оленя з указом до лиса, щоб він зараз же з’явився до його на розправу. Лис, получивши указ, задумався, почав пригадувать, як одбрехаться. Надумавши все, що було треба, пішов до царя. Доложили цареві, що прийшов польовий міністр. Лев велів пустить його в хороми. Тіко лис на двері, лев грізно його спитав:
— Ти що там твориш безпорядки? Як ти смів так немилосердно зо-бидить зайця? Або навіщо ти псуєш курей, а вину спираєш на малих звірків?
Лис баче, що лев з ним не шуткує, припав навколішки, повісив низько голову і каже:
— Ваше величество, не веліть казнить, дозвольте слово промовить.
— Ну, кажи.
— Ваше величество, я добре знаю, що на мене по злобі наклягузничав вовк, а як сказать по правді, вовк кругом сам винний. Не я, а він зайченят поїв. Я заступивсь за зайця, так він і мені хвоста одгриз, і мене за малим не задушив, ледве утік. Ось звольте подивиться, як він мене обезчестив, одгриз хвоста по саме нікуди. А тепер, бач, свою вину зверта на мене; я і так зобиджений.
Лев подумав трохи і каже:
— Ну, ти остаєшься прав, тіко міністром польовим ти не будеш, а останешся у мене при дворі за начальника охранної дружини, а вовка я накажу.
Лев послав гонця за вовком, а сам почав обдумувать діло; хто з них прав, хто виноват, дуже трудно розбираться, можна покладать, що обидва брешуть. А кого з них оставить живим, треба обдумать. Лис хитрий гимонський, він, похоже, нашкодив, тіко наказувать його якось не з руки, бо він мене своєю хистрістю посадив на царство. А вовк що, він хоч і помагав перегризать дуба, так то не дуже велика пригода, гризти всякий дурак зуміє. Так що краще доведеться вовка задрать. Оставить обох живими — не підходе діло…
Привели вовка до царя. Лев не став і розмовлять з ним, схопив вовка в свої лапи і задушив його. Узнали вовки, що лев казнив міністра лугового безвинного напрасно, почали радиться, як і чим оддячить лисицям і самому цареві. Почали вовки збираться в купи. Кілька табунів розбіглись по всіх полях, по долинах і ярах, нападали на лисичі хати, розоряли їх, душили старих і малих. А дванадцять штук вовків пішли на розвідки до царського подвір’я. Виглядали з-за кущів, де саме сидить цар і що він робе. А найбільше всього вони пильно придивлялися, де там ворочається лис.
Лис, помітивши вовків, одразу догадався, з якої причини вони никають біля царських палат. Видно було, що вовки недарма шлялись цілим табуном. Лис, недовго думавши, підійшов до лева і каже:
— Ваше величество! Я розвідав, що вовки хочуть мене убить і вас теж хочуть лишить жисти.
— Ну, це дурне, куди їм, грішним? Я як розвернусь, так всіх вовків пороздавлюю, як жаб.
— Воно-то так, ваше величество, самі вовки вам нічого не заподіють, а вони умудряться підпрохать кого-небудь. Слон на ваше величество не-задоволений, може стать на бік вовків і, чого доброго, тигрів зіб’ють з пантелику, підмовлять на свою руку, тоді нам круто прийдеться. Так от, поки вони не підмовили слона і тигрів, дайте указ, щоб тигри всіх вовків розігнали і щоб не давали їм збираться в купи.
Лев миттю написав указ і одіслав його до тигрів, щоб вони мерщій розігнали вовків. Тигри як двинули на вовків, розігнали їх далеко-далеко, і гарненько їх поколошматили, чимало роздерли на клоччя, а інших зні-величи, а останні повтікали, куди який попав. З того часу вовки покинули наміряться лишити жисти царя і лиса. Всі мають злобу на лева і на лиса, тіко подушить їх ніхто не одважується, бояться…