Сірко
В одного чоловіка був собака Сірко — тяжко старий. Хазяїн бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства нездатний, і прогнав його від себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до нього вовк та й питає:
— Чого ти тут ходиш?
Сірко йому:
— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут.
Тоді вовк йому каже:
— А зробить так, щоб тебе хазяїн ізнов прийняв до себе?
Сірко відповідає:
— Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобі віддячу.
Вовк каже:
— Ну, гляди: як вийде твій хазяїн із жінкою жать і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходить коло того поля — щоб я знав, де те поле, — то я візьму дитину, а ти будеш забирати у мене ту дитину, — тоді неначе я тебе і злякаюсь та й пущу дитину.
У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:
— Гидж-га, Сірко!
Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:
— На, Сірко їж, — за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!
Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:
— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.
Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:
— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.
Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!
Ото Сірко і думає:
«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».
А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:
— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.
Ото вовк, діждавши неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до його та й увів у хату і посадовив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м’яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить. Чоловік каже:
— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку.
Сірко, що найсмачніше на столі лежить, бере та подає вовкові. Обгодував і упоїв так, що вовк не витерпів та каже:
— Буду співать!
Сірко каже:
— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.
Вовк, як випив ту пляшку горілки, та каже:
— Отепер уже буду співать!
Та як завиє під столом… Тоді деякі люди повтікали з хати, а деякі хотіли бить вовка. А Сірко і ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже:
— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб’єте! Він і сам йому раду дасть — ось не займайте!
Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:
— Ти мені добро зробив, а я тобі! Та й розпрощались.
Казка про билинку і горобця
Стояла в полі билинка, на ту билинку сів горобець-молодець.
— Билинко, билинко, поколиш горобця-молодця.
— Не хочу!
— То я піду до кіз, нехай тебе з’ їдять. Кози, кози, ходіте билинку гризти, билинка не хоче горобця-молодця колихати.
— Не підемо!
— То я закличу вовка, щоб вас подушив. Вовче, вовче, ходи кози їсти: кози не хочуть билинку гризти, билинка не хоче горобця молодця колихати.
— Не піду!
— То я попрошу стрільця, щоб тебе застрелив. Стрільче, стрільче, ходи вовка бити; вовк не хоче кіз душити, кози не хочуть билинку гризти, билинка не хоче горобця-молодця колихати.
— Не піду!
— То я скажу огневі, щоб тебе спалив. Огонь, огонь, ходи стрільця палити, стрілець не хоче вовка бити, вовк не хоче козу душити, коза не хоче билинку гризти, билинка не хоче горобця-молодця колихати.
— Не хочу!
— То я піду по воду, щоб тебе загасила. Вода, вода, ходи огонь гасити, огонь не хоче стрільця палити.
— Не піду!
— То я закличу вола, щоб тебе випив. Воле, воле, ходи воду пити, вода не хоче огню гасити, огонь не хоче стрільця палити.
— Не піду!
— То я попрошу дуба, щоб тебе бив. Дубе, дубе, ходи вола бити, віл не хоче води пити.
— Не піду!
— То я закличу червів, щоб тебе сточили. Черви, черви, ходіте дуба точити: дуб не хоче вола бити, віл не хоче води пити, вода не хоче огню гасити, огонь не хоче стрільця палити, стрілець не хоче вовка бити, вовк не хоче кіз їсти, кози не хочуть билинку гризти, билинка не хоче горобця-молодця колихати.
Кинулись черви до дуба, дуб до вола, віл до води, вода до огню, огонь до стрільця, стрілець до вовка, вовк до кіз, кози до билинки, а билинка налякалась, стала горобця-молодця колихати: а-а-а, люлі, і до сих пір колише.
Бідний чоловік і смерть
Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
— Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.
Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати:
— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку?
— Та чому ні?
І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.
— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.
— Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина.
Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.
Заніс те все чоловік до хижі й гостяться. Як погостилися, каже кума:
— Чи знаєш, куме, хто я?
— Не знаю. Хто?
— Я — Смерть. Та я тебе покладу на середнього чоловіка. Оголоси, що ти добрий лікар. Набери у скляночки води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже спізнилися лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти його вилікуєш.
І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, справив хлів, словом, став середнім газдою.
А тут прийшло, що він постарів, і вмирати б. Дітей поженив, повіддавав. Як розболівся, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне — і там, де голова була, стануть ноги, а там де ноги — голова.
— Ей куме! — каже Смерть. — Круть не круть, а вмирати мусиш.
І Смерть засміялася:
— Та що, куме, ще хотів би жити?
— Хотів.
Мав він вісімдесят п’ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев’яноста.
А за п’ять років з’явилася і стала коло голови. А він на колесі перекрутився.
— Ей куме, круть не круть, мусиш умирати.
Тоді він витяг з люльки цибух.
— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла. А чоловік заткав з обох кінців цибух стеблом і поклав на піч, на цівку.
І став жити. Живе десять років. У селі хвороби не було, і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав — а Смерть вихопилася й закричала:
— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.
І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.