Сів до брички, їде. Народ дивиться, забувається:
— Який красний лікар!
— Який красний у нього кучер!
Справді, кучер сидів гордо попереду, в руках тримав віжки, а за шапкою у нього красне перо тріпочеться, як лист па трепеті.
Доктор на парадній бричці явився до столичного міста. Найняв собі в готелі дорогу кімнату і всім сказав, що походженням він з далеко ї, дуже далеко ї держави. Пани дивляться на заграничного доктора і говорять між собою:
— Це має бути славний лікар.
Поважають, честують не тільки доктора, але і його кучера.
Пан доктор замовив дорогий обід. Їсть і читає газети — вони валялися по столах. Далі запросив дорогого напою. Випив, запалив сигарету. Курить, покурює, почитує газети.
Дзенькнув до таріла, тут же з’явився кельнер.
— Чим можу служити панові доктору?
— Принесіть такого й такого вина! — І замовив собі з найдорожчих вин — таке лише царі пили.
Кельнер приніс, а доктор його питає:
— Що сталося з вашим пресвітлим царем? Я прочитав у газетах…
— Ой, вельможний пане, з нашим царем така біда, що страшно сказати. З цілого світу зібралися лікарі, а вилічить його не можуть…
— Та і я лікар. Подорожую до іншої держави… Там хворий принц… Я міг би помогти вашому царю, та, на жаль, не маю часу. Треба мені поспішати до принца…
Відразу подзвонили телефоном до головного міністра:
— Тут є славний заграничний лікар. Він береться вилічити нашого царя. Але він поспішає до іншої країни — його викликають до хворого принца. Швидко ходіть сюди! Може, якось припросите, щоб спас життя нашому царю.
Міністр сів на доброго коня і гнав його так, скільки мав душі, бо хотів чимшвидше бути у славного лікаря. Познайомилися, подали руки:
— Я головний міністр.
— Я лікар такий і такий…
— Пане лікарю! Царська родина в нещасті. Будьте ласкаві та добрі, поможіть нам. Давно вже всі мучаться і страждають.
— Я вдячно допоміг би, але поспішаю до сусідньої країни, бо там захворів принц.
— Пане докторе, вам по дорозі. Загляньте і до нашого бідного, нещасливого царя. Він вас обзолотить.
Доти просили, доти молили лікаря, що той погодився.
— Гаразд, гляну! Якщо хворобу треба довго лікувати, братися за неї не буду. Візьмуся тоді, коли буду їхати назад.
Привели лікаря до царської палати, а він парадно одягнений, повний, червоний, лице як намальоване. І ніхто його не впізнає. Відчинив лікар ташку, вийняв інструмента і почав стукати по рогах. Цар плаче.
— Нелегке діло! — каже лікар. — Цій хворобі можна допомогти, та лікувати треба довго, а зараз я поспішаю.
Просять, молять лікаря. Просить цар, цариця, царівна, просить і міністр.
— Пане докторе, поможіть в нашій біді. Ми вам цілими вагонами золота повеземо…
Довго дався панькати хлопець. Нарешті погодився лікувати царську родину.
— Я тільки так згоден лікувати, коли в царській палаті залишаться одні хворі, а всі слуги, урядники, кухарки заберуться геть… При моїй операції бути ніхто не може.
Цар погодився.
— Я виджу, що іншої допомоги нема. Які муки не будуть, я їх витерплю. Якщо помру, помру бодай без рогів.
Цар наказав слугам, міністрам, урядникам вибратися з палати.
Коли в палаті залишилася одна царська родина, лікар приступив до операції.
— Пресвітлий царю, треба вашу кров міняти. А як міняти? Я мушу вас бити. Їсти можна тільки дуже мало. Протягом чотирнадцяти днів мушу вас щодня бити… Тоді роги відпадуть. Даю гарантію.
Цар на все погодився. Лікар приступив до роботи. Мав лікар жилу із бика і почав нею швакати царя по голому тілу. Б’є, б’є, а цар так риче, як бугай. Та не так швидко діялося, як говориться. Чотирнадцять днів лупив хлопець царя по тілу і змащував роги. Так домучив пресвітлого, що той вже ледве дихає. Нарешті хлопець вийняв грушу, порізав на кусники, кинув до погара, змішав з водою і подав хворому. Тільки цар випив медицину, як роги відпали.
По телефону лікар подзвонив, щоб з бричкою прибули за царем і повезли його до лікарні, бо рогів уже нема. Привезли царя, доктори дивляться на нього, шкодують, чого такий побитий, чому на ньому чистого місця нема. Але раді, що й сліду нема, де стирчали роги. Хвалять заграничного лікаря.
— Мудрий чоловік, якщо таку страшну недугу вилічив.
Настала черга лікувати царицю. З пресвітлою лікар робив те саме, що й з царем. Правда, так її не бив, бо вона була слабша. Заводила жіночим тонким голосом, як коза. На чотирнадцятий день хлопець дав їй грушу, і роги відпали.
Повезли царицю до лікарні. Навіть в газетах з великою радістю понаписували кореспонденти, що царська родина врятована від страшно ї біди. І вславляли всі заграничного лікаря до самого неба.
Прийшла черга до царівни. Лікар взявся і її лікувати. Приступив до не ї, постукав інструментом по рогах і каже:
— Ой, небого, тут буде найтяжча операція. Бо в тебе молода кров. А то значить, що тебе треба найдужче бити.
Царівна м’яка, тучненька дівчинка. Тіло таке біле, що й на гусці такого пір’я нема. Коли почав її швакати лікар, вона так пищала, що слухати не можна було. Лікар б’є, не шкодує. Б’є до смерті, а помирати не дає. Та дарма. Так ї ї домучив, що й роги готова б носити, тільки б уже не бив.
Лікар відчиняє двері до кімнати, ще не починає «операцію», а вона вже на все горло пищить. Так чотирнадцять днів лікував хлопець царівну. А на чотирнадцятий день вийшов з палати на короткий час і відразу повернувся. Каже їй:
— Пообіцяй, що виконаєш усі мої накази. Інакше тобі ще нині буде кінець.
— Обіцяю, обіцяю.
— Ти мене впізнаєш?
Придивилася до нього.
— Не впізнаю.
Зняв шапку.
— А тепер впізнаєш?.. Я легінь, з яким ти грала в карти, якого ти обдурила, від якого викрала гаманця, чарівну шапку і пищалку. Я той, кого ти веліла кинути на високу гору.
Принцеса впізнала хлопця.
— Що зараз хочеш? Померти чи повернути мої речі?
Царівна налякалася так, що говорити не могла. Та повертати чарівного гаманця, чарівну шапку і чарівну пищалку не хотіла.
Лікар знову почав «операцію». Та так почав рвати бичою жилою по голому тілу, що царівна тільки застогнала.
— Ой, даю, даю, даю!
— Де ті речі?
— Там і там… Під піччю викопана яма… Яма замазана глиною так, що сліду не видно! Іськай і там знайдеш гаманця.
Довго, досить довго шукав, доки знайшов. Перевірив гаманця й поклав до кишені. Повернувся до царівни:
— Де чарівна шапка?
— Там і там. Під шафою викопана яма. Іськай, знайдеш.
Знайшов і шапку. Перевірив, поклав до своєї торбини.
— Де пищалка?
— Там і там. Копай під столом, підривай підлогу.
Знайшов і пищалку. Перевірив, поклав у торбину.
А тепер приступився до царівни:
— На прощання хочу дати тобі ще мало «ліків», щоб ти мене не забула скоро.
І бичою жилою почав знову швакати царівну по білому тілу. Так бив, що ледь не померла.
Зробивши «операції», давши «ліків», хлопець добув грушку. З’ їла вона, і роги відпали. Подзвонив лікар по телефону, щоб прийшли за принцесою і повезли її до лікарні. Ще сказав їй:
— Декому скажеш про мене щось, відразу погинеш.
Нікому не сказала, як лічив її, царя і царицю.
А хлопець сів собі на бричку і поїхав до невідомого міста. Місяць тут відпочивав, поки звичайні лікарі лікували царя, царицю і їх доньку від побоїв. А коли почув, що вони вже здорові, виповів їм війну.
Царське військо стало фронтом. Хлопець вийняв пищалку, і з’явилося війська стільки, як морського піску, як по деревах листя, як по землі трави. Прибіг генерал: