Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (t 972 p.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077—1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем»[189]. Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть»[190]. Навіть за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець Степан Разин († 1671 p.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну.[191]
Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді.[192]
Жива вода – це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.
Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, – додає сил або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.
«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Ангелюсі», див. Меріме: «Кармен»).
У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 року подає:
«Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!… Мовчить, не озивається!… Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить…»
Вода особливо цілюща, коли вона «не почата», чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.
До нашого часу збереглося й дохристиянське «освячення» води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так «освячується» вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.
Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106—1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву»[193]. Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена Йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.
Роса на здоров'я. Вона завжди цілюща, особливо на Юр'я. В нашому Требнику в Молитві на Благословення церковних свічок читаємо: «Росу Благодаті ізливий», цебто роса пов'язується з Благодаттю Божою. Плодючість роси передається в нашій приповідці: Діти, – то божа роса, а також: Дай, боже, з роси й з води.
Хмари вважаються джерелом плодючої сили, тому так само були рано обожені. Походять вони з Неба, це збірник небесних вод, воздушний океан. Воду з річок подає до Неба великий смок, веселка чи райдуга (в Рай дуга): вода йде в хмари, а звідти падає дощем. У хмарах часто живуть і злі істоти, що намагаються закривати сонце, щоб не світило. Але Перун проганяє їх своїми стрілами. Часом хмари символізують вороже військо, напр. у «Слові о полку Ігоревім»: Чорні хмари йдуть з моря.
У Біблії Бог часто являється в Хмарах, і часом слово «Хмари» вказує, що в них є Бог.
Дощ у давній мітології пояснюється, як наслідок єднання Неба з землею, а тому й тепер дощ у день шлюбу – добра ознака, що подружжя буде щасливе й плодюче. Це повір'я розповсюджене й по Европі[194]. Злі особи, особливо відьми, можуть легко зробити, щоб дощ не йшов. Град насилають так само злі істоти. Різні обливання водою, – це й виклик дощу, як закляття.
Набував собі шанування й всякий інший плин. Слина походить з нутра людини, дуже плодюча й має чародійну силу, ставши взагалі символом родючого й очищального дощу, або закляттям. Як дощ прочищує Небо, так слина (плювання) очищує від усього злого, чому ворожбити при своїх заговорах широко користуються нею, як ритуальною. Плювати треба три рази, коли хтось хоче відрочитися, охоронитися від впливу злого духа. Замість плювати можна три рази стукнути пальцем об щось дерев'яне, – зла сила тоді не пошкодить. Коли зла людина хоче наврочити або пристріти, то проти цього треба вміючи поплювати ліворуч, і чари не візьмуть.
Мужеське сім'я було символом плодючости, тому почиталося, а навіть пилося[195]. В Початковому Літопису під 986 роком розповідається про болгар-магометан: «Сі бо омивають оходи своя, поливавшеся водою, і в рот вливають і по браді мажються. Такоже і жени їх творять ту же скверну і іно пуще, – от совокупления мужьска і женьска вкушають». Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика XII віку: «А се єсть у жен: аще не возлюбять їх мужі, то омивають тіло своє водою, і ту воду дають мужем».[196]
В воді повно небезпеки від нечистої сили, тому без потреби не можна лізти до неї; це було причиною, чому старші люди взагалі купалися неохоче. В воді живе водяний, а то й водяниця, і їм треба годити, щоб не робили шкоди. Пізніш болота заселилися чортами. Вода має своїх власних богинь у великому числі – русалок. Мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджати їй, інакше вона буде йому сильно шкодити. Пізніш млин взагалі був заселений нечистою силою, а мельник став ворожбитом. Кожен зо страхом проходить уночі біля млина.
Вода Свята, чиста, і має велику, цілющу силу. Усе Святе чи освячене палять або кидають у воду, коли воно застаріється або непотрібне, напр. шкаралущу від великодніх крашанок. Стаючи цілющою, вода сильно допомагає людині в хворобах, має магічну силу, і це вірування йде з найдавніших часів. Коли хто помре, на вікні ставиться шклянка води, щоб душа могла омитися й чистою прийти до Бога. Як Свята, вода часто вживалася при Суді Божому. Божий Суд водою був різний; відьом, скажемо, кидали в воду: коли вона справді відьма, то втоне, а коли невинна, не потоне.
Ще й досі в нас широко знані стародавні приказки: «Правда в воді не тоне й на огні не горить», «Я виведу тебе на чисту воду», – залишки ще з часів, коли були Суди божі (і Божі) водою.
Очищальну й цілющу силу, як і вода, здавна мають і сльози, – в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини – це дуже стара загальнолюдська звичка.
Вода Свята, плодюча й цілюща. Заговори над водою, як і Молитва, дуже помічні. Ще й тепер, коли в селі близько пожар, то перед хату виноситься застелений стіл, а на нього ставиться Свята вода, – вода помічна проти вогню.
Вода – символ розмноження й парування, і таким уживається в наших ритуальних обрядах. Шлюби в слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді; тут молоді познавалися, як то бачимо ще в Біблії (Буття, 29. 10—11). Умичку молодої в нас робили при воді. Кладка через річку ще й тепер щасливе місце для пізнавання молодих; пор. приповідку: «Стою на кладці, а мила на гадці». Пор. оповідання О. Кобилянської «Через кладку». Умитися молодим обом разом, – це символ побратися. Ось тому на святі Йордану парубки й дівки вмивають одне одного, бо йорданська вода звідна, й як умиються, то й поберуться. Позосталося це й у ритуалі весілля: по коморі молоді йдуть на річку вмиватися, і вмивають одне одного; або відбувається ритуальне вмивання при криниці. Коли молода входить до нового двору, її кроплять водою.
191
Про це свідчить подорожній І. Стрюйс чи Страус (t 1694 року), що подорожував по Московії й написав своє «Путешествіє», перекладене на російську мову, див. «Рус. Архив» 1880 р., т. I.
192
194
Про дощ та хмари див. Лавровскій: Изслідованіе о мифических вірованіях у славян в облака и дождь. «Уч. Зап. 2 отд. Спб. Ак. Наук», 1863 р., т. VII.