Взагалі змії – постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі-герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство – це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.
Християнство перетворило змія на нечисту силу, а то й на простого перелесника. Постає змій з тієї гадюки, що сім літ не чує ані людського голосу, ані дзвону, тоді в гадюки виростають крила, і за сім літ вона стає змієм.
Легенди про змія відомі багатьом народам, і на утворенні їх знати багато найрізніших впливів.[217]
Дуже часто пізнають погоду по птахах чи по худобі. Напр., коли ворони понадуваються, – то на мороз; як гусак ховає носа, то на холод. Поговірка: надувся, як кулик на вітер. У «Люборацьких» Свидницького: «Знать, на вітерець збиралось, бо свиня попала шлею в зуби й почала тормосить».
На зиму пташинний світ відлітає в Ірій чи Вирій, а на весну вертається назад. Пророк Єремія (8. 7) вже подає про це:
9. Дивовижні звірі та птахи
У давнину було багато оповідань про різних дивовижних звірів та птахів, і ці оповідання були по різних рукописних збірниках, словниках і ін. книгах. Для прикладу я подам деякі оповідання з друкованого «Лексиса» Лаврентія Зізанія 1596-го року.
«Гієна єсть звір дикий а окрутний, которий, пршедши до пастухів, пристосовуєть свой голос до чоловічого, і перевикаєть імена пастушії, і на змордованиї пси нападши, поїдаєть їх».
«Онокротал – птах, подобний кшталтом (видом) лебедеві, которий писок уложивши в воду, гукает як осел, гупач, гуковище».
«Онокентавр – звір ніякісь, от голови як человік, а от ног як осел. По словенску китоврас».
«Неясыт, по грецку пелекан, – птах єсть в Єгипті, подобний бусюлові, которий в пустині рад мешкати, которому змії врогують, і діти его умерщвляють. А он, прилетівши, клюється в перси (груди) свої і кров іспущаєт на них, і так оживают».
Не мало подає оповідань про дивовижних звірів, птахів і ін. також київський «Лексикон славеноросскій» 1627 р. Ієромонаха Памви Беринди. Ось хоч трохи:
«Івин» – птах, ужами кормячійся, боцянові подобний».
«Саламандра – бестійка вел(ика), як ящорка. Так зимна, же огнем жиєт й пломень гасит».
«Сирена – див морський: до пояса стан панянський, а далій рибій».
«Скилла – звіря морское, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, тоєсть тісноє море, где як вир пожирает кораблі».
«Хімера – коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера».
Різні Збірники та Словники також подають багато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же «Лексис» 1596-го року Лавріна Зізанія подає:
«Драчіє єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічуєт уха, ропи полни й очи уразовиі, то єст раненні албо ударенні». Це драч, колючий кущ (Б. Грінченко). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає те саме.
«Сморщ – оболок, которий, з Неба спустившися, воду з моря смокчет, і если корабль набігнет на тоє місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, й розобєт корабль». Це смерч, вихор на морі.
Частина третя
«Великий чин наших лицарів вчить вірности ідеалам…»
Більше століття минуло, як побачила світ книга Дмитра Яворницького «Історія запорізьких козаків». Вона справила величезний вплив на подальше формування історичної науки та на процеси пробудженя й консолідації української нації. Фрагменти книги, що увійшли до цього збірника, присвячені головним чином релігійно-культурній, освітній, етнографічній проблематиці й містять матеріал, що розширює уявлення про духовно-культурні спадки сучасного українства.
Пилип Орлик – гетьман України в еміграції, генеральний писар і найближчий помічник І. Мазепи, автор першої у світі Конституції.
Названа праця – політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейським урядом того часу. Оригінал, написаний французькою мовою, знайшов у 1922 році професор Ілля Борщак в архівах замку Дентевіль, що належав колись дружині Іригора Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі де Дентевіль. Видання надруковано у Львівському історичному журналі «Стара Україна» (1925. Зошити І, II).
Дмитро Яворницький
Історія запорізьких козаків
Характеристика запорізького козака
Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві[218]. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому запорожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся! Торкнув ногами – і пішов, і пішов! Тільки пилюга стовпом».[219]
У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному, надійними соратниками своїх сусідів – українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і в водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю.[220]
Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чорта, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами характеру запорізьких козаків були – висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство[221]; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»[222]; простота, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті, в скруті, у різних безвихідних випадках чи фізичній недузі: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибальством, віддалені у стосунках з містами, незнайомі чи дуже мало знайомі з домашнім господарством, чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займалися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості у всьому»[223]. Від лихоманки, наприклад, вони пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху; від ран прикладали до вражених місць розтерту на руці зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду ухитрялися варити собі страву в дерев'яних корцях, підкидаючи безупинно, один за одним, у корець розжарені на вогні камені, доки не закипала налита в посудину вода.[224]
217
Див. цінну працю, Д. Шестаков: Изслідованія в области греческих народних сказаній о Святых. Варшава, 1910 р. Тут і рясна література.