Це тому чоловікові так Бог поробив за те, що він казав: «Сам знаю, що буде». А так не годиться казати. Треба казати: «Буде, як Бог дасть».
Через що зайці стали куці
Їхали якось чумаки мимо одного лісу та й спинились там спочити. На гарбах у їх було дві бочки горілки, і ото як тільки схочеться якому чумакові випить горілки, то він одіткне свою бочку, підставить рота під чопа та й п'є собі, скільки хоче. Теє діло та піддивився москаль, ідучи з служби додому. Бачить він, що чумаки п'ють горілку з бочок, сів та й приховався десь за дерево. От як тільки чумаки повпивались та полягали спати, він вийшов з засідів, підліз до однієї бочки, одіткнув чопа, напився горілки до самого витріщока та й пішов собі своєю дорогою, а бочку й не заткнув чопом. Як потекла ж з тієї бочки горілка! Як потекла горілка! Набігла аж ціла річка. Тоді до тієї річки як поналітало журавлів! Понапивались вони з тієї річки горілки та там же скрізь і полягали, як мертві. А москаль, ідучи, поназбирав їх кілька десятків, попідтикав кругом себе під пояс та й пішов. А коли ті журавлі одійшли од горілки, то почали махати крилами та й підняли того москаля до небес, аж під саму хмару. Коли тут у москаля пояс візьми та й розірвись, і москаль полетів зверху вниз, на землю, та попав якраз на зайця. Сів на нього верхи, ухопивсь за хвіст та й сидить. Заєць з переляку як рвонеться, так у москаля в руках тільки хвіст зостався од зайця! В рівному степу хіба тільки вітер дожене його.
Хоч історія ця й проста, а з тієї пори всі зайці стали куці: тільки один цурпалок стирчить та білою цяткою блищить.
Як пізнати відьму
Відьми бувають рожденні й роблені. Від них велика шкода людям: то корів доять, то псують, то закрутки крутять у хлібові. Хто закрутку скосить, у того буде руки й ноги крутить або нападе різачка, живіт болітиме.
Пізнати відьму можна у Великдень: в заутрені вона цілує замки в церкві. Можна ще пізнать, як скотину виганяєш у череду. Розговівшись паскою, не бери ціпка, а вигонь скотину мечиком із терниці, якою коноплі труть. Відьма тоді забіжить перед тебе й спитає:
– Хіба в тебе ціпка нема?
Це буде відьма.
Відьми бояться собак-ярчуків[362], а малих щенят душать. Як хочеш вигодувати ярчука, викопай яму, посади собаку і накрий осиковою бороною. Годуй до року: тоді відьма не задушить.
Лісовик
Лісовик – це з тої людини, що сама собі смерть заподіє. Ходить він поверх дерев та все гукає:
– Ге-е-ей!
Одного разу косили біля озера косарі та там і заночували. Коли це щось уночі як гукне по тім боці:
– Но!
Де не взялася після того вогняна полоса та так дуби аж до землі й почала класти. Трохи-трохи в косарів і куреня не знесла. Отож лісовик їхав!
А то ще був один дід, так йому раз таке було. Чує він: щось у лісі кричить, ніби кличе. Він і пішов на крик. Коли там чоловік – та й зчепилися. Дід був той не останнім чаклуном, тому й не піддався лісовикові. Вовтузилися ото доти, поки й півні заспівали…
Лісовик такий, що й людину задавить.
Де взялися тютюн і горілка
Колись-то в запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому сумно: не їсть, не п'є, не молиться…
Прикинувся лукавий чоловіком і приходить до нього.
– Чого, пустельнику, журишся?
– Того, – каже, – що один у пущах. Сумно…
– На тобі каламарчик з порошком. Понюхаєш – буде наче вдвох.
Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, вдруге, втретє, чхнув – і стало йому весело. На другий день іде знову нечистий.
– А що, – каже, – як?
– Весело, – каже, – наче вдвох!
– На ж тобі зілля і трубку. Покуриш – буде наче втрьох. Пішов.
Покурив пустельник і повеселішав ще дужче. Приходить нечистий на третій день.
– А що, – каже, – як?
– Весело, – каже, – наче втрьох.
– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.
Пішов.
Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як заграє, як підніме поли!.. Пішов гопака навприсядки.
Лукавий приносив йому тютюн і горілку, бо це його вигадка.
Походження й доля запорожців
Був колись якийсь руський цар, що стояв під страхом у чужоземця… Це давня давнина… Так ото наш цар тому неприятелеві і платив данину людьми. Було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то вже не вернеться: поминай, як звали.
От раз наш цар послав тому супостатові людей найодбірніших. Вийшли вони в степ, порадились і кажуть:
– Чого ми підемо до проклятого мухамеда? На заріз? Є між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, є знахарі, характерники. Давайте тут жить.
Подались вони в ліс, у пущі, повикопували землянки і давай жити.
На другий рік знову найшло людей, на третій – знову. Стало ціле військо. От супостатський цар і пише нашому:
– Чом ти людей не даєш?
Наш і відповідає:
– Посилаю тобі щороку…
Багато років минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в дикім степу. Став неприятель докучать їм набігами, – і давай вони біля нього ворожить. Скільки не пошле війська, – вони все і перерубають… Характерники були великі! Стала ходить чутка, що живуть десь запорожці – таке військо, що й не приступиш. Орудував ними кошовий-характерник.
Земля тоді була дика. Кишів звір, гад та птиця.
Жили так запорожці, поки одвоювали в турка землю: од Орелі та до моря шириною, від Бугу-річки та аж до Горілого Пня довжиною. Горілий Пень був під Донщиною, за Савур-могилою. Там могила, а біля неї ріс дуб, і такий товстючий, що насилу, було, п'ять чоловік обхопить. Як усох той дуб, його обпалили; і довго чорнів він серед степу. Його видно було за сорок верст.
Як сплюндрували Запорожжя, то біля того горілого дуба жив якийсь гайдамацький ватажок, а на Савур-могилі другий – Сава. Ото перший як схоче до себе викликать Саву в гості, то почепить на дуба копицю сіна, діжде ночі й підпалить. Побачить Сава вогонь – на коня і скакає…
Тепер нема запорожців: під турка пішли…
Стали вороги докучать цариці, що буцім би то запорожці шкоду роблять. Вона зібрала військо і пішла на них. Зійшлись москалі, зійшлись і запорожці. Москалі стріляють, а запорожці поли підставляють… Понабирали повні заполи куль та й пішли до цариці.
– Великий світ, матусю! На тобі оці заряди, вони, може, згодяться.
Вона здивувалась, та й каже:
– Являйтесь ка мне, я вас угащу.
Зібрались запорожці до неї, а вона й пита:
– Как вы живете, яловое Запорожское войско, без жен?
– Живемо, – кажуть, – так: сорочку поки впослідив, доти й обідрав, бо нікому прать…
Угостила вона запорожців і пішла в їхній стан. Дивиться: хто чоботи квацює дьогтем, хто матню латає, хто кашу варить, хто нужу б'є, а інший вуса крутить…
– Что же у вас такое нестройное войско? – пита цариця кошового.
– Та так, – каже, – матусю… Замирення – нема проти кого строїться…
Стали запорожців притіснять, став Потьомка[363] населять слободи, саджать німців… Взяли вони і подались: які на Кубань, які посунулись у Туреччину.
Прийшли, а паша й каже:
– Тоді я вас прийму, як заприсягнете вірно служити у моїй землі.
– Добре, – кажуть, – згодні.
Стали збирати їх під присягу, а в них у кожного в торбині була християнська земля. Вони понасипали в чоботи землі, підійшли під присягу й кажуть:
– На чиїй землі стоїмо, тому цареві будемо й служить!
Так вони й робили: було, в Туреччині живуть, а поміч дають своїм, хрещеним.
Чим займалися запорожці
Запорожці займалися всім. Між ними були люди всякого стану: шевці, кравці, ковалі, гончарі, були столяри і такі майстри, що робили гарбички, вози. Тоді цих німецьких бричок не було, а були невеличкі вози, аби хліб перевезти.
Були такі, що табуни стерегли, за товаром гляділи, коло отар стояли. Ці вже й звання мали: чабани. А то такі були, що й городину розводили: капусту, кавуни, дині, огірки, табак. Були й лікарі такі, що рани залічували, від гадюк відшептували. Між козаками були й такі хлопці, що начальству та старшині запорозькій прислужували. Всяких було.
362
Ярчуком називають помісь собаки з вовком, або собаку з вовчим зубом, або щеня, яке сука народила одинцем.