Грабарі були, що копали колодязі та льохи. Деякі сиділи по пісках, деякі й хліб засівали. Земля була в них вільна, спільна, степів не ділили. Де хто оббере собі місце, де кому охота припаде, там і сіда. Ти живеш там, там і володій. Копай собі землянку, заводь худобину яку та й кочуй, тільки вже звись не лицарем, а сиднем або гніздюком, гречкосієм.
Цей уже й женився, від того він звався ще баболюбом. Худоба – то його й багатство було. А ті, що йшли на війну, ті вже там розживались. Розбивали різні городи лядські та турецькі…
Був їм і спочинок. Вони оце б'ють-б'ють ляхів або турків, а потім, як приїдуть на Січ та як загуляють, так неділі дві або три бенкетують. Горілка була дешева, так вони ту горілку, мед, пиво, як воду, тягнуть. Танцюють, музики водять, у карти грають. А як полягають коло куренів, то попихкують із люльок, балакають між собою та радяться, звідкіля знову заходити на турків.
Люльку курити – це найперше діло було в запорожців. Про одного отамана розповідають, що як принесли йому паску на Великдень, то він, замість того щоб розговляться, й каже козакам:
– Нехай, хлопці, паска постоїть, а ми спершу люльки потягнем.
Отож воно саме в запорожців і було; люлька в них найперша подруга.
У запорожців от ще що водилось: окрім того, що кожний козак мав собі люльку, а то ще й у кожному курені була одна люлька на все товариство – велика, повицяцькована бляхами, намистом, вибита гвіздками…
А грали козаки на всякій усячині: на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на свистунах, на кобзах. На чім попало, на тім і грали. Оце як заграють скільки там є тих музикантів, так аж сама земля танцює… А самі танцювали вже так, що проти них ніхто на світі так не витанцює. Увесь день музиканти не вгамують їх.
Запорозька вдача
Запорожці – то народ вихватний, на всякі діла здатний. Інші такі були, що й грамоти не вчилися, а читати так добре читали, що й учений так не прочитає.
Раз одного запорожця питають:
– Як ти навчився грамоти?
– А як!.. Спав я в хаті, стало мені душно. Я пішов під стіжок та й лежу. А тут летить пташка. Як клюне мене в лоб, – так кров і побігла. І став я все знати, і книжки читати.
А сила яка в них була! Хоч у старого, хоч і в малого!
Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.
– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?
– А я туди гармату зніс.
– Ти?!
– Я.
– А піди назад знеси!
Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:
– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе…
Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє… А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:
– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.
Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п'ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.
Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.
– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!
Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла…
Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.
Прикинувся вовком
Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під'їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..
Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під'їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дншром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.
Пройшло три роки… От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.
– Здоров був, Матвію!
– Здорові були!
– Чи пізнаєш? – питає один.
Шуть приглядається.
– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились…
– Та де ж, пак, чи не давно?
– Аякже, годів десять або й більше буде… Знаєш, як їхали з Польщі?..
– Знаю, тільки то давня річ. А пам'ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?
– Три роки? Що це ти кажеш?
– А хіба забув, як перевозив вовка?
– Вовка?
– Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз…
Погостювали сіроми й подалися степами.
Боротьба з ординцями
Колись були великі набіги.
Оце що по степу могили, – тут було все стоять верхові козаки і виглядають орду. Як тільки побачать здалеку куряву або звір біжить звідки, – ото вже і знай, що орда недалеко. Козаки тоді й дають знати в слободи або кошовому.
Вночі, було, припаде козак до землі та й слухає. Як стугонить земля, то ото суне орда. Тоді запорожці розкладають на могилах вогнища, а самі – на коней та й скачуть до свого стану. Поки добіжать, то кошовий уже й на коні грає, уже й литаври гудуть.
Як козаків велика сила, то орду, було, не пустять у слободу, а стрічають її в степу. Де зустрінуть, там її й виколять.
Як запорожці взяли Азов
Ще як був Азов турецькою столицею[364], там стояло багато війська. От козаки й схотіли взяти його.
Отаман і каже:
– Знаєте, братчики, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем – і махнули. Як стали вже під'їжджати близько до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда.
В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.
– Що, – каже, – братчики, продаєте в возах?
– Продаємо, – кажуть, – товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
– Ну, – каже, – підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
– Добре, – кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорнії соболі з возів, як метнулися по місту – так і пішло воно димом. Турки кинулися гасити – коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать!
До сходу сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.
Кара за злочин
Було, як деякий харцизяка попаде в руки запорожців, то суд йому короткий був.
За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок і смертовбивство карали смертю. Було чотири кари.
Перша кара – шибениця. Стояли ті шибениці у кожній паланці, на перехрестках і по великих шляхах. Осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро крюком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в приклад і на страх іншим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.
364
Насправді Азов ніколи не був турецькою столицею, а лише деякий час центром турецької провінції.