Хоч історія ця й проста, а з тієї пори всі зайці стали куці: тільки один цурпалок стирчить та білою цяткою блищить.
Як пізнати відьму
Відьми бувають рожденні й роблені. Від них велика шкода людям: то корів доять, то псують, то закрутки крутять у хлібові. Хто закрутку скосить, у того буде руки й ноги крутить або нападе різачка, живіт болітиме.
Пізнати відьму можна у Великдень: в заутрені вона цілує замки в церкві. Можна ще пізнать, як скотину виганяєш у череду. Розговівшись паскою, не бери ціпка, а вигонь скотину мечиком із терниці, якою коноплі труть. Відьма тоді забіжить перед тебе й спитає:
– Хіба в тебе ціпка нема?
Це буде відьма.
Відьми бояться собак-ярчуків[362], а малих щенят душать. Як хочеш вигодувати ярчука, викопай яму, посади собаку і накрий осиковою бороною. Годуй до року: тоді відьма не задушить.
Лісовик
Лісовик – це з тої людини, що сама собі смерть заподіє. Ходить він поверх дерев та все гукає:
– Ге-е-ей!
Одного разу косили біля озера косарі та там і заночували. Коли це щось уночі як гукне по тім боці:
– Но!
Де не взялася після того вогняна полоса та так дуби аж до землі й почала класти. Трохи-трохи в косарів і куреня не знесла. Отож лісовик їхав!
А то ще був один дід, так йому раз таке було. Чує він: щось у лісі кричить, ніби кличе. Він і пішов на крик. Коли там чоловік – та й зчепилися. Дід був той не останнім чаклуном, тому й не піддався лісовикові. Вовтузилися ото доти, поки й півні заспівали…
Лісовик такий, що й людину задавить.
Де взялися тютюн і горілка
Колись-то в запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому сумно: не їсть, не п'є, не молиться…
Прикинувся лукавий чоловіком і приходить до нього.
– Чого, пустельнику, журишся?
– Того, – каже, – що один у пущах. Сумно…
– На тобі каламарчик з порошком. Понюхаєш – буде наче вдвох.
Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, вдруге, втретє, чхнув – і стало йому весело. На другий день іде знову нечистий.
– А що, – каже, – як?
– Весело, – каже, – наче вдвох!
– На ж тобі зілля і трубку. Покуриш – буде наче втрьох. Пішов.
Покурив пустельник і повеселішав ще дужче. Приходить нечистий на третій день.
– А що, – каже, – як?
– Весело, – каже, – наче втрьох.
– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.
Пішов.
Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як заграє, як підніме поли!.. Пішов гопака навприсядки.
Лукавий приносив йому тютюн і горілку, бо це його вигадка.
Походження й доля запорожців
Був колись якийсь руський цар, що стояв під страхом у чужоземця… Це давня давнина… Так ото наш цар тому неприятелеві і платив данину людьми. Було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то вже не вернеться: поминай, як звали.
От раз наш цар послав тому супостатові людей найодбірніших. Вийшли вони в степ, порадились і кажуть:
– Чого ми підемо до проклятого мухамеда? На заріз? Є між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, є знахарі, характерники. Давайте тут жить.
Подались вони в ліс, у пущі, повикопували землянки і давай жити.
На другий рік знову найшло людей, на третій – знову. Стало ціле військо. От супостатський цар і пише нашому:
– Чом ти людей не даєш?
Наш і відповідає:
– Посилаю тобі щороку…
Багато років минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в дикім степу. Став неприятель докучать їм набігами, – і давай вони біля нього ворожить. Скільки не пошле війська, – вони все і перерубають… Характерники були великі! Стала ходить чутка, що живуть десь запорожці – таке військо, що й не приступиш. Орудував ними кошовий-характерник.
Земля тоді була дика. Кишів звір, гад та птиця.
Жили так запорожці, поки одвоювали в турка землю: од Орелі та до моря шириною, від Бугу-річки та аж до Горілого Пня довжиною. Горілий Пень був під Донщиною, за Савур-могилою. Там могила, а біля неї ріс дуб, і такий товстючий, що насилу, було, п'ять чоловік обхопить. Як усох той дуб, його обпалили; і довго чорнів він серед степу. Його видно було за сорок верст.
362
Ярчуком називають помісь собаки з вовком, або собаку з вовчим зубом, або щеня, яке сука народила одинцем.