Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Від прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва – різьблених меблів, скринь, тарелів, рахв, топірців, шкатулок, люльок тощо пройшло різьбярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме ремесло. Різьбярі застосовували методи випилювання, випалювання, художньої різьби для нанесення символічних візерунків на вироби, які, крім утилітарного призначення, мали й естетичні функції.
До роботи з деревом можна віднести і лозоплетіння, яке особливо поширилось на Поліссі та Західній Україні. З кори берези чи липи, з вербової лози плели коробки-сівалки, кошики для збирання ягід та грибів, виготовляли личаки. Плетіння із соломи поширилось на Поділлі, на Півдні та Сході України. Із соломи плели мати (циновки), короби для зберігання зерна, брилі тощо.
Сьогодні більшість із цих промислів збереглись як види народновжиткового мистецтва.
Архітектура
Знання про культуру народу, яка знаходить відображення в багатьох напрямках господарської діяльності, в тому числі й будівництва, дає можливість простежити шляхи розвитку та збереження традицій у житті народу навіть на сучасному етапі його розвитку.
Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були просто збудовані – з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювались «по-чорному», тобто дим з печі виходив просто у помешкання. У землянці були так звані «волові вікна» – невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалась, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла на території України датуються другою половиною І тисячоліття і залишаються найбільш масовими до XII ст. З X ст. розвиваються багатокамерні типи житла, особливо в середньому Подніпров'ї. З XV ст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця – сіни – світлиця. Від землянки до української хати в тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу – з XV ст. до початку XX ст.
У побудові традиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характерні для слов'янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва: горизонтальний характер розвитку плану житла (збільшення камерності від однієї до трьох, функціональне їх використання та взаєморозташування відносно входу), розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней – належать до спільних для всіх східнослов'янських народів і становлять найдавніший пласт. А от застосування і зрубної, і каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова або суцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведенням їх кольоровою глиною, однорідність вирішення інтер'єру приміщення – це все загальноетнічні ознаки. Регіональні відмінності визначаються на основі вивчення поширення та ступеня їх побутування і діляться на п'ять зональних типів традиційного українського житла: північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний і західний. Дамо їхні коротенькі характеристики, розпочавши з північного (поліського), оскільки саме цей тип житла найдовше зберіг слов'янську ознаку – однокамерність зі стебкою[369] і кліттю[370], які виконували функції господарських прибудов. Стіни зводили із суцільних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилі дахи. Господарські приміщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двір. Для центральноправобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло. Стіни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемішаною з половою, пізніше розвинулась валькова техніка, форма була усталена – хата з двома світлицями та сіньми між ними. Зустрічались у цьому регіоні каркасні та зрубні хати (Київщина, Черкащина), збудовані з соломи, очерету, лози, інколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму із довгим виступом стріхи, на горищі зберігалось різне начиння.