Із четвероногих священними у слов'ян були віл та кінь. Зображення бичачої голови на щиті Радогоста відноситься до світлопоклонницької ідеї персів та єгиптян; бик був символом плодючості, він означав у єгиптян живильну силу сонця. Як вшановували слов'яни коня, видно із описів богослужінь Святовита та Радогоста, ворожіння за допомогою коня залишилось до цього часу[153]. Священними комахами вважалися бджоли. Мед у слов'ян вважався священним, як і в грецьких язичників. Його приносили у жертву богам і вживали на тризнах. Сонечко (Lucanus curvus) вже своєю назвою нагадає приналежність якомусь божеству.
Земні духи
Землю слов'яни населяли істотами добрими та злими. До добрих належав Дідушко (Дід, Дідух), який з'являється у місцях, де сховані скарби.
Скритки у чехів – пігмеї – здається, були істотами ні добрими ні злими; так на Русі вірять в Перстука, Котигорошка (чоловічок з нігтик, борода з ліктик). У нас називають ведмедика (Gryllotalpa vulgaris) Земледухом. Зіня чи земне щеня, за народними віруваннями, має цілющу силу.
Ворожка, яка Зіню чавила, самим дотиком зцілювала жолни. Були і підземні злі духи – у чехів і поляків Стриги звалися, Домовики (Дідухи, Дідьки), без сумніву, і у слов'ян означали пенатів, покровителів дому і домашніх пожитків.
До числа злих фантастичних істот належали Кощій-Ядун чи Кощій Безсмертний (пор. «Слово о полку Ігоревім»), що уявлявся у вигляді кістяка (скелета), і триклята баба Яга (Язя), протилежна золотій бабі Ладі, чи морова жінка (Чума, Джума), у сербів Куга. Взагалі можна сказати, що слов'янська демонологія досить багата різними переказами. У народі казок тих незліченна кількість.
Метаморфози
Із символічним вшануванням предметів фізичного світу тісно пов'язане було у слов'ян вірування у перевтілення, у піснях слов'янських дуже багато історій про перетворення (метаморфози); мабуть, стародавні слов'яни вірили, що душа покійника і навіть жива людина з тілом може перейти у дерево, чи птаха, чи якусь іншу істоту.
Ось декілька метаморфоз з пісень і переказів народних:
1. Дівчина не слухала застережень брата, ступила на річкову кладку, втопилася і перетворилася в березу, очі її – в тернові ягоди, а коса – в траву.
2. Зла мати переслідувала сина суворим поводженням із ним, син поїхав і перекинувся зеленим явором, а кінь його – білим каменем. Мати вийшла у поле і стала під явором, який озвався до неї, і вона перетворилася в пил.
3. Юнак покохав дівчину і втік із нею, але ніяк не міг з'єднатися шлюбом, сам він обернувся терном, а дівчина – калиною.
4. Дівчина довго чекала свого нареченого, виходила на високу могилу і плакала доти, доки не стала тополею.
5. Чоловік поїхав на війну, залишивши дружину під опікою своєї матері. Свекруха поводилася з нею так суворо, що невістка від туги обернулася горобиною. Чоловік, повернувшись, побачив невідому горобину, став її рубати, а на дереві виступила кров, і горобина сказала, що вона – перевтілена його дружина.
6. Брат убив брата; з тіла вбитого виросла очеретина, і як її зривали, то вона грала пісню, що викривала вбивство. Гуцули переказують, що два брати убили сестру, наказавши їй стерегти посіяне просо, яке рив дикий вепр, і закопали її під дубом. На її могилі виросла бузина (інші кажуть – верба), з неї поробили хлопці сопілки, а сопілки ніби грали слова:
7. Юнак довго був на чужині, одружився і дізнався, що дружина його – рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься на Україні брат із сестрою, Viola tricolor; синій колір означає брата, а жовтий – сестру.
Про зозулю розповідається кілька метаморфоз. Наприклад, у сербів сестра перекидається зозулею, бо плакала за мертвим братом. У поляків княжна, яку видавали взапереч її волі заміж, теж стала зозулею. У нашім народі жінка, віддана у далекий край заміж, перекинулась сивою зозуленькою і прилетіла до матері.
Безсмертя душі
Слов'яни визнавали у людині особливу сутність, звану душею. За краледворським рукописом, вбита душа виходила з горла[154], літаючи, пускалася по деревах, тоді Морена супроводжувала її у чорну ніч. Так зображався кінець людини. Від Нестора та арабських письменників ми знаємо, що слов'яни спалювали[155] своїх померлих, а попіл ставили в посудинах на стовпах вздовж доріг і творили тризну, чи поминки на честь померлих.
153
У збірнику пісень М. Максимовича (Москва, 1827) читаємо:
154
У такому розумінні співець Ігоря сказав вельми поетично: «единъ же (Изяславъ) изрони жемчюжину душу изъ храбра тела чрезъ златое ожиреліе».
155
В самій Галичині знайдено три стародавніх кладовища, де викопано глиняні посудини з попелом спалених покійників чи попільниці; саме поблизу Судової Вишні і біля сіл Виспа і Рукомиша. Шкода тільки, що досі ніхто із учених не дослідив місцевості і не здобув хоча б один зразок для Музею Народного дому.