В Іпатієвому Літопису «поганська Русь» – це Русь неохрещена.
Давня віра в слов'ян не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло Християнство й спинило цей розвій, хоч відразу й не вбило його. Ось тому ми звичайно бачимо в усьому тільки більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему.
Давні Літописи показують нам, що слов'янські племена, наші предки, не були однаковими щодо своєї культури, а це значить, мали деякі різниці і в своїх віруваннях. Звичайно, головне в вірі всіх слов'ян, – анімітизм, анімізм та антропоморфізм, – було спільне й однакове, але речі другорядні, а також обряди, могли бути й трохи відмінними, чому й божества їх часом різнилися й мали інше ім'я. Народні вірування все розвивалися в міру розвитку народньої культури, у міру розвитку суспільних та господарських форм життя, але головна основа віри, – природопоклонство, позоставалася, як підвалина, як догмат її.
Як свідчить наш Початковий Літопис, різні племена наших предків жили трохи відмінним життям. Поляни були «кроткі й тихі», мали установлений шлюб, забороняли братися з кровною ріднею (ексогамія). Навпаки, деревляни «живяху звірьским образом, живущи скотьски, і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья в них не биша, но умикаху у води дівица» (за Іпат. Літоп.). Так само було і в радимичів, сіверян, в'ятичів, а жінок вони мали й по кільки. Поляни були вже землероби, а інші жили ще вловами, бортництвом (бджільництвом), звіроловством, риболовством і т. ін. Тому й релігійні вірування різних слов'янських племен не були цілком однакові, – у полян, скажемо, вони були значно більше розвинені й чеснотні, як у народів лісових.
Перше віра була в конкретні предмети, – це конкретний антропоморфізм, а пізніш розвинулася й віра в саму ідею цих предметів, в їх духа. Звичайно, поділити дохристиянські вірування нашого народу на якісь точні часові доби майже неможливо, бо підставового для цього матеріялу не маємо.
Але все вказує, що об'єктом релігійного пошанування в нас, як і в слов'ян взагалі, було все сильніше від людини в довкільній природі, все, від чого людина залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарському: небесні світила, цебто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря, а також світи рослинний, звіринний, мінеральний і ін.
Наш Початковий Літопис часто подає про поганське життя наших предків. Напр.: Князь Володимир запровадив у Києві ідолів, «і оскверняху Землю требами, і осквернися требами Земля Русская» (Іпат. Літоп.). В І Новгородському Літописові, в оповіданні про Кия, Щека й Хорива, про полян подається: «Бяху же погане, жруще (приносячи жертви) озером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), якоже прочии погани». Те саме подає і Лаврентіїв Літопис під 986 роком: «По дьяволю наученю ови решением, кладязем і рікам жряху».
Наші давні пам'ятки нерідко вказують, чому саме поклонялися слов'янські племена взагалі, або й ми. Так, письменник другої половини ХІІ-го віку Єпископ Кирило Турівський (t по 1182 р.) у своїй проповіді на Фомину неділю радіє, що його вірні по прийнятті Християнства не будуть уже звати богами «стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочници, ні древеса», – це перераховання того, чому за його часу ще поклонялись. В апокрифічному творі «Хожденіє Богородици по мукам» XII віку читаємо, що в пеклі на першому місці мучаться безбожники, що не вірували в правдивого Бога, а те, що нам Бог «на роботу сотворив, то они все боги прозваша: солнце і місяць, землю і воду, звірі і гади». Давнє Слово Св. Кирила «О злых духах», список XV віку, подає: «Не нарицайте себі бога на землі, ні в ріках, ні в студенцах (криницях), ні в птицах, ні на воздусі, ні в солнці, ні в луні (місяці), ні в камені».
Цікаво, що навіть у XVI віці, року 1534-го Архиепископ Новгородський Макарій пише до царя Івана Грозного, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей. Суть же скверниє молбища їх ліс, і каменіє, і ріки, і блата, істочники, і гори, і холми, сонце, і місяц, і звізди, і озера, і просто ріщи – всей тварі поклоняхуся, яко Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, овци, і всяк скот, птиц»[172]. Не наше життя він описує, але певне трохи близьке й нам.