Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригольники (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примовка часта: «Хоч ти землю їж, не повірю!»
В разі кривди земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа, 16. 31—33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: «Бодай тебе земля поглинула!» Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований – не згниє. Звідси пішло й прокляття: «Бодай тебе Свята земля не прийняла!»
Земля, за народнім віруванням, покоїться на водах океану. Це стародавнє вірування ще юдейське, – в Псалтирі читаємо (24. 2):
Пор. з молитвою на Хрещення в Требнику: «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах».
Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. «Шостоднів» Василія Великого (t 379 p.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй «Християнській Топографії» писав, що світ чотирокутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід – Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце – це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору.[180]
Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: «Бесіда трьох Святителів» читаємо, що земля плаває по великому морю, а тримається на 3 китах великих і на ЗО малих; ці останні закривають ЗО морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи.[181]
В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: «Повелі Бог в морі ЗО китом от'іти от міст своїх, і поіде вода в си оконци (морські) на землю[182]. В «Повість града Ієрусалима» читаємо: «А рибам мать – кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє».[183]
Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в «Молитві о храмині»: «Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні».
Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: «Плюй, Сатанаїле!» І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув – скелі[184]. Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.
Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка:
На горах та холмах любили міститися боги, – тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить євреям: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»
180
Про Косму Індикоплевства див.: Karl Krumbacher: Geschichte der Bysantiniechen Literatur; 1897 р., вид. 2-е, ст. 412—414.
185
3 корпусу В. Гнатюка, ст. 112, див. – М. Грушевський: Історія української літератури, т. І, ст. 208, 1923 р. Про створення світу взагалі див. – Erben: Baje slovanskoä stvofeni sveta «Casopis M. Kr. Cesk.» 1866 r.