Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:
А в заклятті говориться: «Водичко, найстарша царичко»[188]. Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.
Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.
В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Іти дождю стрілами». Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.
Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси – пошана воді: спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.
Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В «Слові о полку Ігоревім» річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому євреї, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи й потопити в ній навіки.
Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (t 972 p.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077—1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем»[189]. Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть»[190]. Навіть за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець Степан Разин († 1671 p.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну.[191]
Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді.[192]
Жива вода – це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.
Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, – додає сил або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.
«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Ангелюсі», див. Меріме: «Кармен»).
У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 року подає:
«Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!… Мовчить, не озивається!… Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить…»
Вода особливо цілюща, коли вона «не почата», чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.
До нашого часу збереглося й дохристиянське «освячення» води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так «освячується» вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.
Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106—1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву»[193]. Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена Йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.
191
Про це свідчить подорожній І. Стрюйс чи Страус (t 1694 року), що подорожував по Московії й написав своє «Путешествіє», перекладене на російську мову, див. «Рус. Архив» 1880 р., т. I.
192