Хліб іще з глибокої давнини в великій повазі[206]. Він основа життя, Божий Дар, на нього кажуть «Святий хліб», їсти хліб можна тільки з непокритою головою; при ньому не вільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба піднести, обдмухати, поцілувати й покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами.
Як починають їсти цілий хліб, то ножем роблять на ньому Хреста і тоді вже ріжуть, – це є і в інших слов'янських народів. Коли сватають, мати приймає хліб, цілує його і кладе на стіл. У стародавньому Збірнику XVIII в. читаю: «Гріх єсть лівою рукою ясти» (з мого архіву).
Культ хліба в українців ще й тепер сильний, і він частий в ритуальних обрядах. Хліб – символ розмноження, тому він грає велику ролю на весіллі. Він же символ щастя взагалі, і тому поважну нову людину зустрічають з хлібом, з хлібом ходять у Свята до поважаних людей. Обмін хлібом – ознака повної згоди, що позосталося на сватанні й дотепер. На заручинах молодих благословляють хлібом, і взагалі хліб уживається при батьківському Благословенні.
У «Волині» Харченка читаємо: «Дала шматок свіжого хліба. Максимцьо хліб поцілував, поцілував і тітку в руку».
Весільний коровай – це ритуальний священний жертівний хліб, що заступив м'ясну жертву. Слово «коровай» порівнюють з санскрит, kravja, ст. – сл. кравай, лат. саrо – м'ясо, пор. і крава – корова, кров, литовське karaiszis – хліб, пиріг, а це ясно вказує, що коровай – весільна жертва богові. При неможливості повінчатися молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом. Хліб в українців завжди має соняшну, круглу форму. Андріївська «калата» – це різдвяний хліб. Хліб уживається також і на похоронах: покійному на труну в останню дорогу кладуть хліб, щоб мав чим живитися в далекій подорожі.
Коли йдуть у гості на новосілля, неодмінно йдуть з хлібом як символом багатства та щастя. Хліб – найголовніша їжа: Як є хліба край, то й під вербою Рай (приповідка). Хліб з глибокої давнини також і ознака пошани, тому поважаних людей стрічають хлібом. Хто їсть початок хліба, цебто край, яким він горнеться до другого, т. зв. «цілушку», того будуть цілувати дівчата чи хлопці.
Так само поважається й сіль, і часто вживається неодмінно при хлібі, напр. при Благословеннях, зустрічах і т. ін., і взагалі сіль часта при ритуальних обрядах. Крім цього, сіль охороняє від чарів. Поважання солі йде в нас іще з Чорноморсько-дунайської доби нашого життя, коли солі в нас було подостатку.
Поле з усім, що на ньому, Церква так само дуже рано взяла в свою опіку, і в Требнику маємо: 1. Молитва над сіянієм. 2. Чин, биваємий на нивах, іли вертограді (в садку), аще случиться вредитися от гадов іли іних видов, і 3. Чин обхожденія полей насіяних. Тут просимо Господа про поля: «Сохрани є неврежденно от всякого чарованія і обаянія, і коварства лукавих человік». «Низпосли Святого Ангела Твоего, да сохранить от всіх напастей діавольских».
Стародавні предки наші вірили в богів і духів, що керують деревами; але в Требнику, в «Молитві во єже устроїти корабль» подається християнський погляд: «Сам, Владико всіх, благоволиш бездушними древеси правити».
8. Звіриний світ
Загальні відомості. Тотем
Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне, довкільна звірина найбільше не давала людині спокою і змушувала її думати про себе.
Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племени, звалися тотемами.
Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у «Слові о полку Ігореві» князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Зайців, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.
206