Стародавня стаття «Толкованіє имен человіческих» подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім'я, той «вмісто світа тму удержав, душу свою погубит» («Алфавит поч. XVII в.», бібліотека М. Іларіона).
В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, – на ліс та на ловецьке зайняття.
По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: «Лис Микита» (у німців «Райнеке Лис»). Та й тепер, вірить народ, усі звірі й птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє.
В давнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це «Бестіярії», що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й «Физіолог», що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народнього знання та вірування, його охоче читали, а в XVI—XVII віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.
Так, славний наш проповідник Іоаникій Галятовський († 1688 р.) у своєму творі «Наука албо способ зложеня казаня» 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей «треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш». І справді, в друкованих проповідях XVI—XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.[207]
Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами.[208]
Окремі звірі й худоба
Козел мав у нас обрядове значення і здавна брав уділ у святкових забавах, – його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:
У культ тотема взагалі входило перерядження тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.
Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво й мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свиньі, а другия тянуща около его». У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: «Знав добре Біг, що не дав свині ріг».
Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк – символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: «Голодний, як вовк». Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: «Такий відважний, як заєць». І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: «Зробив ведмежу прислугу»; народня назва його – Михайло.
Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр., їх знає «Слово о полку Ігоревім» 1187 року; тур – символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах.[210]
Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: «Вірний, як собака» (Зах. Укр.: як пес).
208