Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива «Молитва над солею», а в «Чині Благословенія огради скотов» про це молиться: «Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю».
В Требнику в «Чині на нивах» є стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», а в ньому згадується» «Ангел Божий, іже над звірьми».
«Блаженний, хто й скоти милує», – це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже «Руська Правда» XII віку.
Птахи
Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.
Зозуля (старе: зегзиця) – символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.
Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Зозуля кувала, правдоньку казала, – буду сто літ жити!» У «Лісовій пісні» Л. Українка про зозульку подає: «Зозулька масличко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа».
Кує зозуля тільки навесні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться», перестає кувати.
Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка зозула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд[211]. Друга легенда, навпаки, розповідає, що зозул сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові о полку Ігоревім» «Ярославна зегзицею рано кичеть». Коли весною вперше почуєш кування зозулі, а в кишені є гроші, то щаститиме тобі цілий рік.
За оповіданням Б. Грінченка «Під тихими вербами» зозуля постала так: «Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би. Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко… А батько князь ішов гаєм, як чорна хмара… Вже довідався!… А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» та й пригорнув. А князь як кинеться туди: «Будь же – каже – ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона – пурх! та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою, та й плаче»…
Так само й чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка, і взята чи то Богданом Хмельницьким, чи Мазепою за символа матері-України, що вивела діти при битій дорозі; взагалі вона – символ матірнього побивання за дітьми. Символом тужної жінки являється також і горлиця, перепілка та лебідка.
Голуби в багатьох народів символ щирої й ніжної та вічної любови: «Любляться, як голубів пара», тому фігурками голубів оздоблюють коровай. Лебідь часом віщує й лихо, коли кричить. Каня п'є тільки дощ, а не готову воду, тому й приповідка: «Виглядає, як каня дощу». Качка – символ забарности, несили: «Бодай тебе качка копнула!»
Соловейко сильно скрізь поширений, і про нього повно легенд та оповідань. Ось одна:
«Соловейко був колись людиною, та став пташкою. Одна мати та прокляла своїх діток – сина й дочку, що вбили її мужа – вужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала, вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком, та щебечи людям і пізно і раненько, щоб тебе люди слухали й не наслухались». А ти, каже, дочко, стань жалкою кропивою, щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали»… От, син полетів соловейком, а дочка стала кропивою»…[212]
Коли Христос помер на Хресті і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: «Жив – жив!» І голінки перебили. А голуб: «Умер!» Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи[213]. На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало.
211
Пор. мою легенду: Зозуля. Див. І. Руденко: Про зозуль, посмітюх і гадюк. «Основа» 1862 р., кн. 9.