А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресения».
А інше оповідання пояснює так: «Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить «кукуріку!», що значить: «Світлодавче Господи, подай мирові Світло!» І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній» (рукопис 1531 р.)[214]. З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.
З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька, чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел – птах побожний.
Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. «На клуню часто кладуть старе колесо, – щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі» (Вовк: «Антропологія»). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.
Наш поет П. Филипович про це пише:
Горобець, як уже сказано, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли підійшли до Христа, то горобці відразу зацвірінькали: «Жив-жив! Жив-жив!» Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і йому поперебивали голінки… Через це горобця часто мучать, особливо діти… («Чорна Рада»).
Пугач звичайно провіщає смерть. У «Кобзарі» Т. Шевченка: пугач над стріхою в вікно завиє – на смерть.
Так само й сичі: «Сичі вночі недобре віщують на коморі» («Кобзар»).
Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.
Цвіркун в хаті шанується. «Люди твердять: цвіркун у хаті – щастю бути» (Рибак). «Коли співає цвіркун під час розмови про справу, – добра прикмета» (там само).
Плазуни
Багато є різних переказів про плазунів. З гадюки виростають чорти, і тому вона нечиста. Усі гади на Чесного Хреста ховаються до свого Вирію, а тому небезпечно цього дня йти до лісу. Але від гадюки відрізнюється вуж, – він сильно допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щастя, тому вбивати його не вільно[215]. Навпаки, гадюка дуже шкідлива, особливо т. зв. полоз (згадується в «Слові»), і за її забиття відпускається сім тяжких гріхів. Убити гадюку – це ніби сім Літургій прослухати. Заклинання на злих плазунів відоме з найдавнішого часу. Напр., Біблія в Книзі Єремії 8. 17 згадує про закляття на вужів та гадюк:
Так само й легендарний змій може сильно шкодити людині. Вогненний змій чи дракон, звичайно багатоголовий, частий в народніх віруваннях, і часто виступає, як зла сила, як демон. Такі змії нападають на сонце чи на місяця, й тоді стають затьми. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста і пожирати людей, вимагаючи собі ще й царівни. Власне, такого багатоголового змія вбив Св. Юрій[216]. По ночах змій літає до деяких жінок і з ними живе. Взагалі ж полове співжиття жінок зо звіриною в переказах не рідке. Змій, живучи з жінкою, сильно її сушить, і є приміта: якщо жінка суха, аж світиться, то певна ознака, що до неї ночами літає змій.
Етнографічний матеріял дає багато оповідань про співжиття зо змієм, те саме дають і письменники. Напр., П. Мирний, «Хіба ревуть воли…»: «Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає». Нечуй: «Одна жінка бачила на свої очі, як огневий змій упав у вивід над хатою».
Взагалі змії – постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі-герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство – це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.
215