Проводячи молоді літа свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а переважно в жорстокій і затятій боротьбі з неприятелями різних вір і народностей, запорожець врешті, бачачи неминуче наближення старості й відчуваючи себе вже нездатним ні до війни, ні до гулящого життя, нерідко йшов у ченці у який-небудь ближчий чи дальший монастир – Самарський, Мотронинський, Межигірський, Афонський, і там доживав останні дні свого життя. Відомо, наприклад, що колишній кошовий Пилип Федорів «подякував Січі за панство» й 1754 року відійшов у Самарсько-Миколаївський монастир, де й помер 1795 року на сто першому році життя. Переважно запорожець покидав Січ раптово, без жодного розголосу; ніхто не знав, коли й куди він зникав, і лише випадково відкривали якогось схимника в пустелі, у лісі або в берегових печерах. Він харчувався там лише проскурою, вправлявся у постах і молитвах, мужньо зносив фізичні злигодні, а потім помирав і в його криївці знаходили атестат, виданий йому запорізьким Кошем за участь у якихось походах проти неприятелів. Та часом цей відхід у ченці справлявся урочисто, на виду у всіх, і супроводжувався гомеричними веселощами й грандіозною пиятикою. Це називали «прощанням козака зі світом». У такому випадку старий запорожець, що вирушав у монастир «спасатися», одягався у найдорожчий одяг, чіпляв блискучу зброю, набивав усі свої кишені та шкіряний черес[291] щирими золотими, наймав різних музик, накуповував цілі бочки «п'яного зілля», а до того «зілля» повні вози усілякої їжі й вирушав у якийсь монастир, найчастіше в Межигірський Спасо-Преображенський у Києві «спасатися»[292]. Музики втинали «веселої», й товариство вирушало в путь. Тут кожен, хто спеціально чи випадково виявляв бажання проводжати прощальника до монастиря, пив, їв і танцював; а попереду всіх на чудовому бойовому коні мчав сам прощальник «сивоусий»; нерідко й він сходив з коня, пив, їв і кидався навприсядки. Всіх зустрічних він запрошував до гурту, частував напоями й пропонував перекуски. А як побачить на своєму шляху віз горшків, неодмінно підлетить до нього, перекине догори колесами, а все веселе товариство підбігає до горшків, танцює по них і топче. Якщо ж побачить віз риби, також підскочить і перекине догори колесами, а всю рибу розкидає по площі, примовляючи: «Їжте, люди добрі, та поминайте прощальника!» А як наскочить на перекупку з бубликами, також відбирає у неї всі бублики й роздає їх веселому товариству. Як трапиться крамничка з дьогтем, відразу скаче у бочку з дьогтем, танцює в ній, викидаючи всілякі колінця. За всі збитки платить потерпілим золотими, розкидаючи їх навколо себе жменями. Так дістається він зі своїм товариством до самого монастиря; тут товариство зупиняється біля стін святої обителі, а сам прощальник вклоняється людові на всі чотири сторони, просить у всіх прощення, по-братськи обіймається з кожним, далі підходить до воріт монастиря і стукає.
– Хто такий?
– Запорожець!
– За якою потребою?
– Спасатися!
Тоді ворота відчинялися, і прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство, з музиками, горілками, пивами й медами залишалося біля стін монастиря. А в той час прощальник, сховавшись за монастирською стіною, знімав із себе черес із рештою червінців, скидав дорогий одяг, одягав власяницю і розпочинав важкий, але давно бажаний шлях до «спасіння».[293]
291
Товстий шкіряний пояс з підкладкою, завширшки з долоню, для зберігання грошей, що застібався пряжкою чи замком (Записки московского археологического общества. М., 1874. Т. 4. Вып. 3. С. 28).
293
Звичай прощання зі світом запорожця художньо відтворено у відомому творі П. О. Куліша «Чорна Рада» (СПб., 1860. С. 90—94) та поемі Т. Г. Шевченка «Чернець».