Українські дівчата
Про певну пасивність дівчат також свідчить звичай влаштовувати щороку весняні ярмарки на дівчат, що був поширений на бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпаття. Етнограф Зенон Кузеля (1882–1952) так описував цей звичай: «На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм (…) Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову (…) В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм (…) Парубки приходять нераз навіть дуже здалека».
При створенні сім’ї українці вбачали у дівчині пасивну сторону, яка звично перебуває в ситуації очікування сватів з боку парубка. Дівчину віддавали заміж або брали за жінку, вона чекала приходу та приймала сватів, її доля значною мірою залежала від волі батьків та ініціативи парубка. Однак використання дієслів типу одружитися, побратися, пошлюбити і щодо дівчини, і щодо парубка на означення факту укладення шлюбу містить відтінок партнерства, гендерної симетрії у ситуації одруження.
Чи можлива була дівоча ініціатива щодо одруження? Історичні та етнографічні джерела свідчать, що в середовищі селян-козаків наприкінці XVI — на початку XVII ст. побутував звичай, який надавав дівчині можливість самій свататися до обранця: вона приходила в його дім і залишалася там, наполягаючи на одруженні, аж до отримання згоди на це самого парубка та його батьків. Відголоски такого звичаю є в народних піснях:
Утім, дослідники сходяться на думці, що такий сценарій був украй нетиповим: вірогідно, до такого незвичного способу одруження могли вдаватися збезчещені дівчата, вимагаючи в родини свого парубка легітимізації їх фактичних стосунків.
Ініціатива щодо одруження могла належати дівчині й за інших особливих обставин. Йдеться про напівлегендарну норму звичаєвого права, яка дозволяла звільнити злочинця від страти, коли якась дівчина висловить бажання негайно взяти з ним шлюб. Легенди з таким сюжетом були поширені на Придніпров’ї та в Галичині, а на Волині чинність цього звичаю ще в першій половині XVIII ст. доведена документально. Водночас цілком слушне застереження знаного етнографа Володимира Гнатюка (1871–1926) про те, що «за злодія чи розбійника ледве злакомило би ся багато порядних дівчат виходити замуж і ще таким незвичайним способом».
Отже, згадані можливості вияву шлюбної ініціативи з боку дівчини стосувались насамперед надзвичайних обставин, і їх треба розглядати радше як виняток, що лише підтверджує загальне правило. Про це свідчить і порівняно незначна кількість згадок про такі звичаї, і їх локальність, і майже цілковите зникнення таких практик уже до середини XIX століття. Однак сам факт їхнього існування вказує на те, що традиційна українська культура все ж припускала своєрідну інверсію чоловічої і жіночої ролей при укладанні шлюбу.
Важливе, якщо не головне, значення у справі створення майбутньої подружньої пари мала думка та позиція батьків дівчини і парубка. До того ж одруження без їхнього дозволу забороняв закон. Ідеться не про сліпу батьківську сваволю, а про реальну господарську потребу. За народними уявленнями, сім’я — це насамперед господарська спілка, тож і підхід до укладення шлюбу нагадував діловий контракт, у якому зважували радше економічні переваги та перспективи новоутвореної господарської одиниці. Про те, що саме майнові міркування посідали чільне місце при одруженні, опосередковано свідчить і той факт, що коливання кількості шлюбів у селі з року в рік перебувало у прямій залежності від урожаю.