— Масненькі оченята! Уяви, що ти замужем за таким чоловічком, — вигукувала. — З такою борідкою!
Відповідаючи подрузі, Дус уклала всю свою душу у досконалий зойк, неперевершений жіночий зойк, де були і захват, і тріумф, і презирство.
— Замужем за масним носом! — залементувала вона.
Сміх лунав і високого і низького тону, то бронзовий, то золотий, вони спонукували одна одну на нові й нові вибухи сміху, які почережно звучали то як бронза-золото, то як золото-бронза, високо-низько, і сміх за сміхом. А потім ще сміялися. Атож, я знаю, масний. Геть виснажені, задихані, свої тремтячі голови вони поклали на шинквас, коси поряд із лискучою високою зачіскою. Спаленілі (О-о!), засапані, спітнілі (О-о!), обидві захекались.
Замужем за Блумом, за блумореммасним
— О янголи, заступники небесні! — зітхнула міс Дус над своєю пружною трояндою. — І треба було так сміятися! Я геть мокра.
— О міс Дус! — обурилася міс Кеннеді. — Жахливе ти створіння!
І спаленіла ще дужче (жахливе ти), і ще позолотішала.
Блумас простував повз Кантвеллову контору, повз дів Чеппі{549}, які вилискували олійними фарбами. Батько Наннетті торгував цими речами, розносячи їх по місту, стукаючи у двері, як оце я. Релігія зисковна справа. Треба зайти до нього щодо Кейза-Ключчі. Та спочатку попоїсти. Хочу. Ще ні. Вона сказала о четвертій. Час плине швидко. Стрілки не стоять на місці. Далі. Де ж попоїсти? Кларенс. Дельфін. Далі. Заради Рауля. Попоїсти. Якби мені п’ять гіней із цих реклам. Сорочку шовкову, бузкову. Ще ні. Принади гріха.
Червінь на обличчі спала ще і ще, золотавість зблідла.
І тут у бар до них, гуляючи, завітав містер Дедал. Смітнинки, зішкрібав він смітнинки з зашкарублого нігтя великого пальця. Смітнинки. Гуляючи, завітав.
— О, міс Дус, вітаю з поверненням.
І взяв її за руку. Як відпочивалося?
— Пречудово.
Він сподівається, що з погодою в Ростреворі їй, мабуть, пощастило, га?
— Погода була на диво, — сказала вона. — Подивіться самі, як я виглядаю. Нічогенько, правда? Весь день на пляжі.
Бронзова білість.
— Мушу сказати, ви повелися вкрай непорядно, — дорікнув їй містер Дедал і поблажливо потис її руку. — Спокушали бідолашних простачків-чоловіків.
Шовкова міс Дус м’яко забрала свою руку.
— Ой, перестаньте, — відмовила вона. — Ви самі аж ніяк не простак, я гадаю.
А він таки був.
— Треба подумати, — міркував він. — Та ні, зрештою я таки простак. Коли я лежав у колисці, то здався усім таким простакуватим, що мене й охрестили відповідно: просто Саймон{550}.
— Тоді ви, мабуть, були як лялечка, — відповіла на те міс Дус. — А що лікар прописав вам на сьогодні?
— Треба подумати, — міркував він. — Покладаюся на ваш розсуд. Якщо ваша ласка, я попросив би свіжої води і півскляночки віскі.
Дзень.
— Буде негайно, — запевнила міс Дус.
Негайно і з грацією вона повернулася до позолоченного люстра, яке славило товар Кантрелла і Кокрейна. Вона елеґантно налила порцію золотистого віскі з кришталевої карафки. А містер Дедал витягнув з-під поли свого сурдута кисет і люльку. Обслуговує справді негайно. Він продув люльку і видобув із неї дві хрипкі ноти.
— Їй же богу, — міркував він, — я безліч разів збирався подивитися на гори Морн. Кажуть, там на диво цілюще повітря. Та хтось сказав: що довше збираєшся, то швидше добуваєшся. Так-так.
Так. У цибух люльки він напхав волокна, її волосся, русявих волосин Віргінії, русалки{551}. Смітнинки. Волокна. Міркування. Мовчки.
Ніхто не сказав нічого. Так.
Міс Дус захоплено протирала келих, наспівуючи:
— О, Айдолорес, прикрасо східних морів{552}!
— Чи містер Лідвелл сьогодні заходив?
У барі появився Ленеган. Озирнувся навколо. Ленеган. Містер Блум дійшов до мосту Ессекс. Так, сер, містер Блум уже перейшов міст Таксекс. Треба написати Марті. Купити паперу. У Делі. Там поштива продавщиця, і нема чого журиться. Блум. Тямкий Блум. Знає Блум, де клієнтів цілий тлум.
— Він заходив під час обіду, — озвалася міс Дус.