— Це він сам і є гаспидська темна конячка, — каже Джо.
— Чуєш, Джо, — я до нього. — Де тут двері надвір?
— Ось туди, — показує Террі.
Прощавай, Ірландіє, я їду в Горт. Отож виходжу я у двір, у закутку знаходжу нужник попісяти, і, їй-богу (сто шилінгів за п’ять), поки одливав свою (Реклама взяла двадцять до) одливав свою водичку їй-богу кажу я собі я помічав що (два кухлі від Джо і один у Слеттері) він усе поривається кудись бігти (сто шилінгів це аж п’ять фунтів) а коли вони жили в (темна конячка) Пісюн Берк розповідав мені бувало грають гуртом у карти і враз вони починають бідкатися буцімто дитина їхня захворіла (їй-богу, з мене витекло, мабуть, не менше галона) і ця його товстозада подружниця телефонує з їхнього номера й каже: їй краще, або їй (ой!), словом, це задум щоб він міг ушитися коли йому дістався виграш (Господи, полегшало) торгує без патента (ой!) Ірландія каже моя нація (квак! пррррр!) за ними ніяк не вженешся (це вже крапає залишок) за цими єрусалимськими (ха!) рогачами.
Тож вертаюсь я, а вони лялякають про те ж саме, і Джон Вайз запевняє, що це Блум подав ідею Шінн Фейну, щоб Гриффіт у своїй газеті повідомляв про всякі фальсифікації, спроби ввести до складу присяжних своїх людей, шахрувати з податками тощо, і щоб вони посилали в різні країни своїх представників, які просуватимуть ірландські вироби. Хоч верть-круть, хоч круть-верть. Їй-богу, як на мене, ставте здоровецький хрест на тому ділі, в яке втрутиться ця бісової віри мордаста мармиза. Дайте нам вийти з цієї тарапати власними силами. Боже спаси Ірландію від цього вгодованого котяри і подібних до нього. А перед ним його батечко, старий Мафусаїл Блум, ошукував наш довірливий люд, крамар, що отруївся синильною кислотою після того, як завалив усю країну своїми брязкальцями, копійчаними брильянтами, позички поштою майже без процентів. Гроші, незалежно від суми, тобі вишлють на підставі листа з твоїм підписом. На будь-яку відстань. Без жодних застережень. Точнісінько як песик Ленті Макгейла, що лащиться до кожного, хто його покличе.
— Саме так воно і є, — каже Джон Вайз. — А ось прийшов чоловік, який розповість нам усе про ці справи, Мартін Каннінгем.
І справді, під’їхав кеб із Мартіном, а в ньому й Джек Пауер і ще один хлоп, Крофтер чи Крофтон, пенсію він отримав у податковому відомстві, оранжист, працює у Блекберна і має платню за те, — чи не Кроуфорд він, часом? — що шастає по країні державним коштом.
Наші подорожні доїхали до заїзду й зіскочили із своїх румаків.
— Агов, слуги! — заволав один із прибульців, який, судячи з його поводження, був ватажок цього гурту. — Поснули, ледацюги! Ану, бігом усі сюди!
І кажучи це, він став щосили гатити руків’ям меча по заґратованому віконці.
Почувши цей поклик, появився хазяїн заїзду, підперезуючи свою опанчу.
— Добрий вам вечір, ласкаве панство! — мовив він, низенько кланяючись.
— Чого стоїш, лобуряко! — ревнув той, хто тарабанив у віконце. — Біжи подбай про наших коників. А нам неси найпоживніше, що є у твоїй господі, бо нам, присягаюся, не гріх підживитися.
— Та ба, шановні панове, — відмовив йому на те хазяїн, — у моєму бідному домі, і в комірчині, і будь-де, нічого їстівного не залишилося. Не маю чого запропонувати шановному панству.
— Чому ти, дурисвіте, заговорюєш нам зуби? — обізвався другий прибулець, чоловік із досить приємним виразом обличчя. — Невже ти хочеш обманути королівських гінців, череватий йолопе?
Обличчя хазяїна враз змінилося.
— Благаю, даруйте мені, недотепі грішному, — пролепетав він. — Раз ви гінці нашого милостивого короля (хай Господь захистить Його Величність!), то вам ні в чому не буде потреби. Друзям короля (хай Господь благословить Його Величність!), присягаюся, не доведеться постувати в моєму домі.
— То гайда! — вигукнув прибулець, який досі мовчав і був, за всіма ознаками, ласий до їжі. — А чим ти нас почастуєш?
Хазяїн знову низько вклонився і відповів:
— Чи не погодитесь ви, милостиві гості, скуштувати мій особливий паштет із відгодованих голубів, а також смажену оленину, а ще теляче сідельце і качку пряжену із свинячим беконом, кабанячу голову з фісташками, ну й заварний крем і пудинг із ягодами, і карафка доброго рейнського.
— А щоб ти скис! — вигукнув той, хто питав. — Мені такі потрави до смаку. Ще й фісташки!
— Ага! — засміявся той, що з приємним виразом. — А казав, що й дім у нього бідний і комірчина порожня. Дотепний він жартівник, цей крутихвіст.