Може, й вони чують чоловічий запах. А який же? Рукавички сиґарного кольору, що я бачив днями на столі у Довготелесого Джона. Дихання? Воно пахне тим, що ти з’їв і випив. Ні. Я маю на увазі чоловічий дух. Мабуть, воно з тим зв’язано, бо у священиків, які, вважається, не, дух інакший. Жінки крутяться навколо, як мухи коло меду. Відгороджений олтар, дістатися до нього за будь-яку ціну. Дерево забороненого священицького плоду. О, отче, чи ви? Дозвольте, я перша. Воно поширюється по всьому тілу, просочується…
Містер Блум устромив свого носа. Гм. У. Гм. Виріз свого жилета. Мигдалем чи. Ні. Лимонами. Ага, ні; це ж мило.
О, між іншим, той лосьйон. Я ж відчуваю, наче щось забув. Так і не вернувся і за мило не заплатив. Не до вподоби носити пляшки, як та стара відьма зранку. Гайнз міг би віддати мені ті три шилінги. Треба було споминути про Мігерів, щоб йому нагадати. Проте, якщо він зробить той абзац. Два шилінги дев’ять пенсів. Поганої думки він буде про мене. Зайду завтра. Скільки я вам винен? Три шилінги дев’ять пенсів? Два шилінги дев’ять пенсів, сер. Є. Може іншим разом не дати в кредит. Таким робом віднадиш своїх покупців. У шинках це буває. Хлопці записують свій рахунок на грифельній дошці, а потому вислизають у провулок і гайда в інше місце.
Ось той вельможний добродій, що був проходив. Привіявся від бухти. Одійшов якраз настільки, аби вчасно вернутися. На обід завжди дома. Видно натоптаний: добре підживився. Тепер природою милується. Попоїв, — помолися. По вечері мерщій за двері. Певна річ, має невеличкий рахунок десь у банку, тепле місце в уряді. Аби зараз піти слідом за ним, зніяковів би, як хлопчаки-газетярі за мною сьогодні. Однак маєш з того науку. Бачимо себе, як інші нас бачать. Якщо жінки не сміються, то яка з того шкода? У цей спосіб можна довідатися. Спитай себе, хто він такий. «Загадкова людина на березі», сенсаційна повість містера Леопольда Блума. Гонорар — гінея за шпальту. А той чолов’яга у брунатному макінтоші сьогодні біля могили. Проте його долю мозолі обсіли. Здорова людина, мабуть, сприймає усякі. Кажуть, що коли свистіти, то дощ піде. Десь він таки йтиме. Сіль у Ормондовому коктейлі. Тіло відчуває зміни в атмосфері. Старій Бетті крутить суглоби. Пророцтво матінки Шіптон{682} щодо кораблів, умить вони вгору полинуть. Ні. Це ознака дощу. Шкільна читанка. І далекі горби видаються близькими.
Гаут. Маяк Бейлі. Два, чотири, шість, вісім, дев’ять. Бач. Треба змінити, а то подумають, що будинок. Манять кораблі на скелі. Боже милий. [У примітках це місце потрактовано як Грейс Дарлінг{683} — вочевидь, з іншого перекладу. — Прим. верстальника.] Люди бояться темряви. Також світлячки, велосипедисти; час світити світло, Діаманти виблискують яскравіше. Світло діє заспокійливо. Від нього ніякої шкоди. Тепер, звичайно, краще ніж колись. Сільські дороги. Ширнуть тебе ножем ні за копійку. Проте існує два типи. Супляться або всміхаються. Змилуйтеся! Де там. Поливати рослини теж найкраще в холодку, коли зайде сонце. Ще й досі є трохи світла. Червоні промені найдовші. Ройгбіз Венс навчав нас: червоне, жовтогаряче, жовте, зелене, синє, індиго, фіалкове. Зірку я бачу. Венеру? Ще не можна визначити. Дві, а коли три, то вже ніч. Чи оті нічні хмари були там увесь час? Скидаються на корабель-привид. Ні. Постривай. То дерева? Видиво. Міраж. Це країна вечірнього сонця. Сонце гомрулу сідає на південному сході. О, краю мій, — прощай.
Падає роса. Шкідливо для тебе, голубонько, сидіти на тому камені. Струменить білим. Дитя ніколи не зможе народитися. Хіба що буде таким дужим, що сам руками й ногами продереться назовні. І сам можу підхопити геморой. Липкий, як нежить улітку чи болячка на губах. Або порізатися травинкою чи папірцем. Тертя сидіння. Хотів би я бути тією скелею, що вона на ній сиділа. Ой, рибонько, ти не знаєш, яка була гарненька. Мені вони починають подобатися у такому віці. Зелені яблука. Пристати на пропозицію. Мабуть, більше нам ніколи не сидіти, закинувши ногу на ногу. Також сьогодні в бібліотеці; студентки. Щасливі їхні стільці. Але це вплив вечора. Вони все відчувають. Розкриваються, наче квіти, знають свою годину, соняшники, земляні груші, у бальних залах, люстри, проспекти під ліхтарями. Нічні левкої в саду у Мета Діллона, де я поцілував її в плече. От аби тоді я мав її портрет, на повний зріст, змальований олією. І залицявся я теж у червні. За роком рік. Історія повторюється. Гей ви, скелі й бескиди, я знову до вас прийшов. Життя, кохання, мандрівка навколо власного маленького світу. А тепер? Звичайно, шкода, що вона крива, але гляди, не виявляй забагато жалощів. Вони цим користаються.