БЛУМ (нерішуче чухає потилицю з унікальною тупорилістю вуличного торгівця, який раптово розгледів витончену симетрію її пухких груш): Дехто захворів би з ревнощів, якби, не дай Боже, довідався. Потвора з зеленими очима. (Переконано.) Ти ж знаєш, як це важко, тобі можна не пояснювати.
ЗОЯ (влещена): Чого око не бачить — за тим серце не болить. (Гладить його.) Ну, ходімо.
БЛУМ: Смішлива чаклунка! Рука, що гойдає колиску.
ЗОЯ: Дитятко.
БЛУМ (у штанцях, пальтечку, голова чимала, з кучмою темного чуба, зачаровано дивиться широко розплющеними очима на її барвисту спідницю, пухким пальчиком лічить на ній пряжки, лепече, висолоплюючи мокрий язик): Одна, дві, тли, — тли, длві, одлна.
ПРЯЖКИ: Любить. Не любить. Любить.
ЗОЯ: Раз мовчить, то згоден. (Розчепірені кігтики хапають його руку, вказівний палець пише на його долоні умовний знак таємного ментора, що веде до неминучого.) Руки гарячі — горлянка холодна.
Він вагається, захоплений пахощами, музикою, спокусами. Вона веде його до сходів, ваблячи пахощами пахов, гріховно підмальованими очима, шелестом спідниці, у звивистих бганках якої ховається тваринний запах самців, які на ній каталися.
САМЦІ (смердячи сірчаним духом хоті і гноєм, стають дибки в стійлі, махаючи ошалілими головами): Добряче!
Зоя з Блумом підходить до дверей, де сидять дві сестри-повії. Вони з цікавістю роздивляються його з-під намальованих брів, усміхаються, відповідаючи на поспішний уклін. Він ненароком спотикається.
ЗОЯ (вчасно підхоплює його швидкою рукою): Гоп-па! Нагору не падати.
БЛУМ: Праведник упаде сім разів. (На порозі зупиняється, пропускає її.) За правилами після вас.
ЗОЯ: Спочатку дама, потім кавалір.
Вона переступає поріг. Він вагається. Вона обертається, хапає його руку і тягне. Він перестрибує через поріг. У передпокої на оленячих рогах висять капелюх і плащ. Блум скидає свій капелюх, потім, побачивши їх, супиться, потім посміхається, думаючи щось своє. Двері на другому поверсі відчиняються. Чолов’яга в червоній сорочці, сірих штанях та брунатних шкарпетках чвалає антресолями мавп’ячою ходою, задерши догори лису голову з цаповою борідкою, обнявши повний кухоль з водою, а ззаду до самих п'ят метляються чорні шлейки. Блум швидко відвертається від нього і нахиляється, щоб роздивитися на столику в передпокої спанієлячі очі лисиці, що біжить, потім підводить голову і йде слідом за Зоєю в салон. Світло люстри затемнене жовто-рожевим картоном. Навколо нього кружляє метелик, б’ється крильми, одлітає. *Підлогу покрито лінолеумом із мозаїчним візерунком ромбів нефриту, лазуриту й цинобри. На ньому відбитки підошов у всіх можливих поєднаннях: п’ята до п’яти, п’ята до серединки, носок до носка, зімкнуті стопи, майський танок підошов, що колись тут човгали, без тіл-фантомів, усе впереміш у безладній колотнечі. На стінах шпалери з тисовими вітами та ясними галявинами. Перед коминком екран із павиного пір'я. Лінч сидить на повстяній маті, схрестивши ноги по-турецькому й повернувши кепку дашком на потилицю. Він поволі відбиває такт жезлом. Кітті Рікетс, кощава бліда повія в матроському костюмі, в замшових рукавичках, закасаних так, щоб виднів браслет із коралів, умостилася на краєчку стола, похитуючи ногою й зиркаючи на свій образ у великому дзеркалі, що висить у позолоченій оправі над коминковою полицею. З-під блузки в неї витикаються кінчики шнурків її корсету. Лінч киває глузливо на парочку біля піаніно.
-------------
* З цього місця і далі переклад О. Мокровольського.
КІТТІ (кахикаючи в кулачок): Вона трішки пришелепкувата. (Крутить біля скроні вказівцем.) Бебебе. (Лінч жезлом задирає їй подолок, а з ним і білі нижні спідниці. Вона негайно збиває все те донизу.) Шануйся. (Гикає — і хутко нахиляє свого матроського капелюшка, блиснувши червоною хною фарбованих кіс.) Ой, перепрошую!
ЗОЯ: Більше світла на сцену, Чарлі! (Підходить до люстри й відкручує газ до краю.)
КІТТІ (зиркаючи на полум’я): Що це найшло на неї?
ЛІНЧ (замогильним голосом): Входять привид і домовики.
ЗОЯ: Оплески Зої!
Жезл у Лінчовій руці спалахує, то мідна коцюба. Стівен стоїть біля піаноли, на якій лежать недбало кинуті його капелюх і ціпок. Двома пальцями він іще раз повторює ряд чистих квінт. Флорі Толбот, білява гладка зманіжена повія у приношеній сукні барви запліснявілої полуниці, ліниво розсілася в кутку дивана й слухає, звісивши мляву руку з валика. З її сонної повіки звисає важкий набряклий ячмінець.