Відчиняються двері. Входить Белла Коген, тілиста господиня закладу. На ній довга сукня барви слонокости, з пишно отороченим подолком. Задля прохолоди обмахується чорним костяним віялом, наманір Мінні Гок {802} у «Кармен». На лівій руці два персні, один — обручка, а другий свідчить про її статус хазяйки. Очі дуже підмальовані. Помітно пробиваються вусики. Вона має оливкове, трохи спітніле обличчя з важкими рисами, м'ясистим носом, ніздрі помаранчево підведені. У вухах великі сережки з берилами.
БЕЛЛА: Слів немає! Я впріла, мов купа гною.
Вона обводить очима пари, потім зупиняє погляд — владний, наполегливий — на Блумові. Її велике віяло жене легіт їй на гаряче обличчя, на шию та крутосхили грудних опуклин. Блискочуть її соколині очі.
ВІЯЛО (колихаючись шпарко, а тоді сповільнюючись): Бачу, ти одружений.
БЛУМ: Атож… Почасти — і де я подів…
ВІЯЛО (напіввідкрившись, складається): І дружина командує. Твоя підкаблучність.
БЛУМ (з дурнуватою посмішкою втупившись у підлогу): Таки так.
ВІЯЛО (складене, завмерло біля її сережки): Ти забув мене?
БЛУМ: Так. Ні.
ВІЯЛО (складене, впирається в її талію): Це ж я та про яку ти мріяв досі? І то вона відтоді знала його тебе нас? Чи я всі вони і ті самі тепер коли ми?
Белла підходить, легенько поплескуючи його віялом.
БЛУМ (здригається): Владна істота. Вичитала в моїх очах ту дрімоту, що подобається жінкам.
ВІЯЛО (поплескуючи): Ми стрілися. Ти мій. Це доля.
БЛУМ (упокорено): Пишна жінка. Я ждав, жадав твого панування. Я виснажений, покинутий, вже немолодий. Стою, можна сказати, з невідправленим листом, за який треба доплатити, перед скринькою для запізнілої кореспонденції на головній пошті людського життя. Вікно і двері, відчинені під прямим кутом, викликають протяг із швидкістю в тридцять два фути за секунду, за законом падіння тіл. Щойно я відчув напад ішіасу в лівому сідничному м’язі. Це у нас родинне. Бідолашний тато, вдівець, він через це був ходячий барометр. Він вірив, що тут допомагає тепло тварин. Носив узимку камізельку на котячому хутрі. А коли діло пішло до кінця, то, пам’ятаючи царя Давида з сунамітянкою, клав біля себе Атоса, що зберіг вірність і по смерті. Собача слина, як ви, певне… (Здригається.) Ах!
РІЧІ ГУЛДИНГ (заходить, обтяжений портфелем): Глузами завжди діймеш. Найліпше, що є в Дубліні. Гідне принцових печінки й нирок.
ВІЯЛО (поплескуючи): Всьому настає кінець. Будь моїм. Зараз.
БЛУМ (вагаючись): Всьому зараз? І навіщо я розпрощався з моїм талісманом? Потрапив під дощ, полежав, коли спадала роса, на скелях, непростима дурість у моєму віці. Всяке явище має свою природну причину.
ВІЯЛО (вказуючи додолу): Ти можеш.
БЛУМ (дивиться вниз і помічає у неї на черевику розв'язаний шнурок): На нас дивляться.
ВІЯЛО (рішуче вказуючи додолу): Ти повинен.
БЛУМ (жадаючи й опираючись жаданню): Я вмію зав’язувати справжнім пласким вузлом. Перейняв, коли бігав побігаєм, а потім трудився у Келета — у відділі поштових замовлень. Напрактикувався. Таємна мова вузликів. Дозвольте ж. Зробіть ласку. Сьогодні я вже стояв на колінах. Ах!
Белла трохи підіймає подолок сукні й, ставши чимстійкіше, впирає у край стільця тлусту кінцівку з копитом у зашнурованому черевику та бабкою в шовковій панчосі. Блум, із негнучкими ногами, такий постарілий, схиляється над тим її копитом і ніжними доторками засилює шнурок у дірочки й витягує назовні.
БЛУМ (закохано мурмоче): Служити продавцем узуття в Менсфілда, у дамському відділі, — то була моя люба юнача мрія. Милі радощі приємного защібання кнопочок та ґудзичків, дивний екстаз перехресного зашнуровування, до самого коліна, чепурного лайкового черевичка на єдвабній підкладці, такого просто неймовірно крихітного, для леді з Клайд-роуд{803}. Навіть на їхній восковий манекен, Раймонду, я що день Божий ходив видивлятися, такий захват будили в мені її панчохи-павутинки, які носять у Парижі, й пальчик ноги, мов стебельце ревеню.
КОПИТО: Понюхай мою теплу козячу шкуру. Відчуй мою королівську вагу.