ДЖОН ВАЙЗ НОЛАН (на задньому плані, у формі Ірландського національного лісництва, вітально підіймає капелюха з пір’їною): Ростіть і процвітайте! Даруйте тінь і прохолоду в задушливі дні, о дерева Ірландії!
ТИСИ (мурмочуть): Хто приїздив на Пулафуку зі шкільною екскурсією? Хто не пішов по горіхи з однокласниками, а сховався натомість у нашому затінку?
БЛУМ (вузькогрудий, з обвислими, підбитими ватою плечима, в непоказному чорно-сірому підлітковому костюмчику, що вже затісний на нього, в білих тенісних туфлях, у відкочених угорі шкарпетках з обвідкою та червоному шкільному кашкеті зі значком): Я був тоді хлопчак, підліток. Тоді мені вистачало й малої дещиці, труський вагон, змішані запахи жіночих та чоловічих убиралень, скупчена юрба на східцях старого «Ройялу», бо хто ж не любить тисняви, це стадний інстинкт, і пропахла хіттю сутінь театру розгнуздує пороки. Навіть прейскурант їхньої білизни. А ще спекота. Того літа були плями на сонці. Кінець навчального року. І ромові баби в буфеті. Безжурні дні.
Безжурні дні — школярі в біло-блакитних футболках і шортах, юні Дональд Тернбул, Абрахам Чаттертон, Овен Голдберґ, Джек Мередіт, Персі Апджон — стоять під деревами на галявині й гукають юного Леопольда Блума.
БЕЗЖУРНІ ДНІ: Захребетнику! Потерпи нас іще трохи! Гурра! (Вітальні волання.)
БЛУМ (неоковирний підліток у теплих рукавичках, у виплетеному матусею шарфику, закиданий градом сніжок, силкується зіп’ястися на ноги): Іще! Мені шістнадцять! От повезло! Калатайте у всі дзвони на Монтегю-стрит! (Слабеньким голоском вигукує.) Гурра нашій школі!
ЛУНА: Олух!
ТИСИ (з тихим шерехом): Вона слушно мовить, сестра наша. Шепіт. (По всьому лісу чути перешепти й поцілунки. Обличчя гамадріад визирають із стовбурів, із крон і обертаються, розпукуючись, квітами.) Хто осквернив наш безмовний холодочок?
НІМФА (сором’язливо, крізь розчепірені пальці): Як? Просто під широким небом?
ТИСИ (хилячись до самого долу): Так, сестро. На нашому чистому-незайманому моріжку.
ВОДОСПАД:
НІМФА (розчепіривши пальці на всю ширину): О! Яка ганьба!
БЛУМ: У мене було раннє дозрівання. Юність. Фавни. Я приніс жертву богові лісу. Квіти розцвітають навесні. То була пора парування. Капілярне притягання — це природне явище. Лотті Кларк, коси як льон, я підглядав у татків театральний бінокль, як вона роздягалася перед сном, вікна були абияк зашторені. Збитошниця, вона любила жувати всякі травинки. Скочувалася по траві з гори біля моста Ріальто, аби спокусити мене лавиною своєї шаленої жвавости. Вона подерлася на їхнє криве дерево, і я… Тут і святий не встояв би. Щось демонічне найшло на мене. А втім, кому те було видно?
Биця Бека, з маленькими білими ріжками, жуючи жуйку, витикає крізь листя вологу морду.
БИЦЯ БЕКА: Мееніі буулоо… Мееніі!
БЛУМ: Просте удоволення потреби. (З наболілим обуренням.) Жодна дівчинка не хотіла піти зі мною, коли я починав залицятись. Я був надто неоковирний. Вони нізащо не хотіли побавитися…
З висот Бен-Гаута продирається крізь рододендрони Мама Коза з повним вим’ям, гублячи буруб’яшки з-під куцого хвостика.
КОЗА (мекече): Меееніі! Маааміі Кооозіі!
БЛУМ (розпашілий, простоволосий, весь у колючках будяка й дроку): Законно заручені. Обставини міняють справу. (Напружено дивиться вділ, на затоку.) Тридцять два переверти за секунду. Газетний кошмар. Вихиляси-Іліяси. Падіння зі скелі. Сумний кінець типографського робітника.
У сріблястонімотному літньому повітрі Блумова лялька, сповита мов мумія, скочується, крутячись, із урвища Лев’ячої Голови у виннобарвні води чекання.
БЛУМОМУМІЯ: Блумблумблумбуль!
Далеко в глибині затоки, поміж маяками, Бейті та Кішем, пропливає «Король Еріну», випускаючи з труби чорний дим, що стелиться до берега.