Ще одну скибку з маслом; три, чотири: досить. Вона не любила, щоб тарілка з верхом. Досить. Він повернувся, зняв з камінної полиці чайник і поставив його збоку біля вогню. Чайник стояв, похмурий гладкий коротун, виставивши носика. Скоро буде чай. Добре. Пересохло в роті.
Кішка напружено кружляла навколо ніжки стола, задерши вгору хвоста.
— Няв!
— О, і ти тут, мовив містер Блум, повертаючись од вогню.
Кішка на відповідь нявкнула і знову напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки. Точнісінько так вона дибає по моєму письмовому столі. Мурр. Почухай мені голову. Мурр.
Містер Блум цікаво й доброзичливо споглядав гнучку чорну звірину. Чистенька, гладка, лискуче хутро, біла плямка під ріпицею, зелені іскристі очі. Він нахилився до неї, сперши руки на коліна.
— Кицьки хочуть молока, — мовив він.
— Мрняв! — заволала кішка.
А їх називають дурними. Вони краще розуміють нашу мову, аніж ми їхню. Вона розуміє все, що їй треба. До того ж і мстива. Цікаво, який я їй здаюся. Заввишки з вежу? Ні, вона може на мене стрибнути.
— Киця боїться курчаток, — мовив він жартівливо. — Боїться ціпоньок. Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки.
Жорстока. Від природи. Дивно, що миші ніколи не пищать. Їм наче подобається.
— Мрняв! — нявкнула кішка.
Вона бликнула своїми жадібними безсоромними очима і жалібно протягло нявкнула, показавши свої молочно-білі зуби. Він спостеріг, як звузилися від жадоби темні зіниці й очі стали наче зелені камінці. Потому він підійшов до полиці, взяв кухоль, який щойно наповнив Генлонів молочар, налив у блюдце тепло-пінявого молока і поставив повагом на підлогу.
— Мр-рав! — заволала кішка, підбігаючи до блюдця.
Вона тричі ткнулася носом і лизнула молоко; він спостеріг, що її вуса блищать у напівсутінках, наче дротини. Чи правда, що коли їх обрізати, коти не можуть ловити мишей? Чому? Мабуть, вони світяться в темряві, кінчики. Або, може, правлять у темряві за мацаки.
Він слухав, як вона хлепче. Яєшню з шинкою, ні. У таку посуху немає добрих яєць. Потрібна чиста свіжа вода. Четвер; сьогодні баранячих нирок у Барклі навряд чи дістанеш. Засмажити на маслі, трохи перчиком потрусити. Краще свинячі нирки у Длугача. Поки закипить чайник. Вона хлебтала повільніше, потім начисто вилизала блюдце. Чому з них такі шорсткі язики? Щоб краще хлебтати, суцільно пористі. Вона нічого не з’їсть? Він озирнувся навколо. Ні.
Тихенько порипуючи черевиками, він побрався угору сходами в хол, спинився під дверима спочивальні. Може, вона схоче чогось смачного. Тоненькі скибочки хліба з маслом вона зранку любить. А проте хтозна; може, цього разу.
Він мовив тихо у порожньому холі:
— Я вискочу на хвилину. За мить вернуся, — і, почувши себе, додав:
— Може, купити тобі чогось на сніданок?
Сонний голос стиха мугикнув на відповідь:
— Мне.
Ні. Вона не хоче нічого. Потому він почув ще тихіше тепле важке зітхання; вона повернулася на ліжку, і поламані пружини задеренчали. Пора їх уже направити. Шкода. Аж з Ґібралтару. Забула й те, що знала з іспанської. Цікаво, скільки дав за нього її батько. Старосвітські манери. О так, звичайно. Купив його на аукціоні у губернатора. Узяв за безцінь. Коли йдеться про купівлю, старому Твіді пальця в рот не клади. Атож, сер. Це було під Плевною. Я вислужився з солдатів, сер, і тим пишаюся. Проте йому вистачило кебети задля гендлю купити ті марки. Завбачливий був чоловік.
Рука його зняла капелюха, що висів на кілочку над товстосуконним пальтом з ініціалами і плащем, який він придбав у бюро знахідок. Марки; клейкі картинки. Мабуть, багато офіцерів знаються на цьому ділі. Авжеж знаються. Розмитий від поту напис на денці капелюха промовив йому безгучно: найвищого ґатунку Пластові капе… Він швиденько позирнув за шкіряну бинду. Білий папірець. Схований безпечно.
Ступивши через поріг, він застромив руку в кишеню штанів, шукаючи ключа. Немає. У тих штанях, що я скинув. Треба його забрати. Картопля{126} є. Шафа скрипить. Не варто її турбувати. Вона перевернулася уві сні. Він тихо-тихенько причинив за собою двері, так що стулка зайшла за поріг, ледача ляда. Буцімто зачинені. Нічого, перебуде, доки я вернуся.
Він подався на сонячний бік, обійшовши нещільно прикритий люк біля сімдесят п’ятого номера. Сонце замалим не сягало шпиля церкви святого Ґеорга. Удень, мабуть, буде спека. А надто в чорному вбранні. Чорний колір править за провідника, рефлектора (чи то рефрактора?) тепла. Але ж не гоже з’явитись у тому світлому костюмі. Вирядився, наче на пікнік. Він ішов, раз по раз спроквола заплющуючи повіки, тішачися теплом. Хлібний фургон Боланда доправляє на лотках наш насущний, але вона віддає перевагу вчорашньому буханцю, пирогам з хрумкою гарячою скоринкою. Почуваєш себе молодим. Десь на сході, на світанку; вийти удосвіта, мандрувати навколо землі поперед сонця, випередити його на день. Так іти роками, не старіючи формально ні на день. Простувати понад берегом, чужим краєм, дійти до міської брами, там вартовий, теж старий вояка, з пишними вусами, як у старого Твіді, схилився на довгий спис. Блукати вулицями, де над вікнами понапинані тенти. Повз тебе обличчя в тюрбанах. Темні печери килимових крамниць, здоровань, лютий турок сидить по-турецькому і курить люльку зі скрученим цибухом. На вулицях волають торговці. Пити воду, засмачену солодким укропом, шербетом. Блукати цілісінький день. Може, стріну й одного-двох розбійників. Ну що ж, зустріну. Сонце схиляється до заходу. Між колонами тінь мечеті: мулли з сувоєм. Дрож дерев, сигнал, вечірній вітер. Я проходжу. Тьмяніє золоте небо. На порозі стоїть мати, дивиться. Гукає додому дітей незрозумілою мовою. Висока стіна; за нею бринькають струни. На нічному небі місяць, фіялковий, кольору нових підв’язок Моллі. Струни. Слухай. Дівчина грає на інструменті, як це він зветься: цимбали. Я йду далі.