Усі попіднімали ноги й невдоволено оглянули цвілу з пообриваними ґудзиками шкіру сидінь. Містер Дедалус зморщив носа, насуплено подивився вниз і сказав:
— Навряд, чи я дуже помиляюся. Як ви гадаєте, Мартіне?
— Я й сам так вважаю, — сказав Мартін Каннінгем.
Містер Блум знову опустив свою литку. Добре, що я скупався. Ноги, відчувається, зовсім чисті. От якби ще місіс Флемінг ці шкарпетки краще зацерувала.
Містер Дедалус покірно зітхнув.
— Зрештою, — мовив він, — це найприродніша річ у світі.
— Чи Том Кернан прийшов? — спитав Мартін Каннінгем, легенько покручуючи кінчик бороди.
— Так, — відповів містер Блум. Він позаду з Недом Лембертом і Гайнзом{176}.
— А сам Корні Келлегер? — спитав містер Пауер.
— На цвинтарі, — відповів Мартін Каннінгем.
— Зранку я стрів МакКоя, — мовив містер Блум. — Він сказав, що прийде, коли буде змога.
Карета враз спинилася.
— Що там таке?
— Ми стали.
— Де ми?
Містер Блум вистромив у вікно голову.
— Великий канал, — повідомив він.
Газовий завод. Кажуть, що лікує кашлюк. Міллі добре повелося — так і не захворіла. Бідолашні діти! Корчить їх так, що вони згинаються вдвоє і аж на лиці чорніють. Сором та й годі. Щодо хвороб, то вона відбулася порівняно легко. Тільки кір. Вариво з лляного сім’я. Епідемії скарлатини, інфлюенци. Реклама смерти. Не проминути цієї нагоди. Онде собачий притулок. Бідолашний старий Атос! Поводься добре з Атосом, Леопольде, це моє останнє бажання. Хай здійсниться твоя воля. Ми коримося їм, коли вони в могилі, Передсмертні закарлючки. Він узяв це до серця і сконав од туги. Спокійний пес. У старих людей собаки завжди спокійні.
На циліндр йому впала крапля дощу. Він сховав голову і побачив, як за мить покрилися крапками сірі плити. Навсібіч. Дивно. Наче крізь сито. Я так і думав, що піде дощ. Пригадую, у мене рипіли черевики.
— Погода змінюється, — мовив він спокійно.
— Шкода, що вона не потрималася, — озвався Мартін Каннінгем.
— Потрібний для села, — сказав містер Пауер. — Ось ізнову визирає сонце.
Містер Дедалус подивився на захмарене сонце крізь окуляри і кинув небесам німе прокляття.
— Погода непевна, як шлунок у дитини, — сказав він.
— Рушаймо.
Карета посунула на тугих колесах, і їхні тулуби легенько гойднулися. Мартін Каннінгем покрутив кінчик бороди.
— Том Кернан був учора ввечері просто розкішний, — сказав він. — А Педді Леонард{177} передражнював його прямісінько в лице.
— Ну ж бо, Мартіне, скопіюйте його, — жваво мовив містер Пауер. — Ось послухайте, Саймоне, як він просторікує з приводу «Стриженого хлопця»{178} у виконанні Бена Долларда.
— Розкішний, — пишномовно сказав Мартін Каннінгем. — «Виконуючи цю просту баладу, Мартіне, він дає їй таке барвисте тлумачення, якого я ще ніколи не чував за все своє свідоме життя».
— Барвисте, — повторив, сміючись, містер Пауер. — Вельми він полюбляє це слово. І ще ретроспективне аранжування.
— Ви читали промову Дена Доусона{179}? — спитав Мартін Каннінгем.
— Ні, — сказав містер Дедалус. — А де вона?
— У вранішній газеті.
Містер Блум витяг газету з внутрішньої кишені. Книжка, що я повинен для неї поміняти.
— Ні, ні, — квапливо докинув містер Дедалус. — Згодом, будь ласка.
Погляд містера Блума помандрував краєм газети вниз, вивчаючи імена небіжчиків. Келлен, Коулмен, Дігнем, Фосет, Лоурі, Номен, Пік, який це Пік? чи це той, що був у Кросбі й Еллейна? ні, Секстон, Ербрайт. Друковані літери вмить вицвітають на висхлому ламкому папері. Спасибі Маленькій Квіточці{180}. Сумуємо за. На невимовний смуток його. У віці 88 років після тривалої важкої хвороби. Місячна панахида по Квінланові. Хай змилується солодкий Ісус над його душею.
Я порвав конверт? Так. Де я дів її листа потому, як прочитав його у лазні? Він помацав кишеню жилета. Тут, усе гаразд. Любий Генрі. Доки мені стає терпіння.
Народна школа. Мідове подвір’я. Ризик. Тільки двоє лишилися. Куняють. Тлусті, як кліщі. Занадто неповороткі. Інші ганяють по місту з пасажирами. Годину тому я тут проходив. Візники попіднімали свої капелюхи.