Вони проїхали під статуєю Визволителя{189} у широчезному плащі.
Мартін Каннінгем штовхнув ліктем містера Пауера.
— З коліна Рувимового, — сказав він.
Високий чорнобородий чоловік, спираючись на палицю, кульгав, повертаючи за ріг слонового будинку Елвері{190}; його покручена рука була закладена за спину долонею догори.
— У всій своїй первісній красі, — мовив містер Пауер.
Містер Дедалус подивився услід кульгавій фігурі й сказав тихим голосом:
— Бодай тобі дідько в’язи звернув!
Містер Пауер, знемагаючи від сміху, затулив од вікна лице, коли карета минала пам’ятник Греєві.
— Всі ми там були, — толерантно мовив Мартін Каннінгем.
І стрівся очима з містером Блумом. Погладивши бороду, він додав:
— Або майже всі.
Містер Блум ураз забалакав жвавим тоном, розглядаючи обличчя своїх подорожніх.
— Люди розповідають пречудовий анекдот про Рувима Дж. та його сина.
— Про човняра? — запитав містер Пауер.
— Атож. Правда ж пречудовий?
— Що за анекдот? — спитав містер Дедалус. — Я його не чув.
— Він зв’язався з однією дівчиною, — почав містер Блум, — і батько вирішив послати його на острів Мен, далі від спокуси, та коли вони удвох…
— Що? — спитав містер Дедалус. — Ота тютя з полив’яним носом?
— Атож, — підтвердив містер Блум, — ішли вони удвох до пароплава, і він вирішив утопити…
— Утопити Вараву{191}! — вигукнув містер Дедалус. — Їй-богу, хай би він його втопив!
Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.
— Ні, — сказав містер Блум, — син себе…
Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.
— Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.
— Мати божа! — скрикнув злякано містер Дедалус. — І втопився?
— Втопився! — вигукнув Мартін Каннінгем. — Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.
— Так, — мовив містер Блум. — Але найсмішніше те…
— А Рувим Дж., — сказав Мартін Каннінгем, — дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.
З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.
— Таки дав, — підтвердив Мартін Каннінгем. — Як справжній герой. Срібний флорин.
— Правда ж чудово? — запитав жваво містер Блум.
— Передав один шилінг вісім пенсів, — сухо сказав містер Дедалус.
У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.
Нельсонова колона.
— Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!
— Приберімо-но краще серйознішого вигляду, — мовив Мартін Каннінгем.
Містер Дедалус зітхнув.
— Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.
— Прости мене, Господи! — сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. — Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, — а він був при доброму здоров’ї, — що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.
— Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, — мовив містер Дедалус. Нагло він помер.
— Розрив серця, — сказав Мартін Каннінгем.
Він сумно постукав по грудях.
Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.
Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.
— Помер наглою смертю, неборака, — сказав він.
— Найкраща смерть, — озвався містер Блум. — Вони витріщилися на нього.
— Без страждань, — пояснив він. — Раз і вже. Наче смерть уві сні.
Ніхто нічого не сказав.
Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью{192}. Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.