— Он він, сер.
— Ану гайда звідси, — сердито буркнув професор МакГ’ю.
Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.
Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:
— Продовження на сторінці шість, четверта колонка.
— Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», — говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. — А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.
Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.
— Пардон, мсьє, — зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.
— Та це я маю вибачитися, — відповів містер Блум, терпляче чекаючи, поки той звільнить його із затиску своїх рук. — Чи я вас не вдарив? Мені треба бігти.
— Коліно, — простогнав Ленеган.
Він удавано скривився і заскімлив, потираючи коліно:
— Ой, дужчає наша ера з кожним роком.
— Вибачте, — сказав містер Блум.
Він підійшов до дверей і, розчинивши їх, затримався. Дж. Дж. О’Моллой згорнув докупи аркуші важкої підшивки. В порожньому вестибюлі лунко гучали голоси двох хлопців-газетярів, що сиділи на сходах і співали в супроводі губної гармоніки:
— Я помчав на Бечелорс-вок, — повідомив містер Блум, — щодо цієї реклами для Кейза. Хочу вирішити цю справу. Мені сказали, що він там поряд, у Діллона.
Хвилину він дивився на них, вагаючись. Редактор, який стояв, прихилившися до полиці каміна, й підпирав голову рукою, раптом рвучко простягнув руку наче спонукаючи його до дії.
— Рушай! — закликав він. — Перед тобою весь світ.
— Я повернуся за мить, — запевнив містер Блум і вибіг.
Дж. Дж. О’Моллой узяв у Ленегана аркуші й став їх читати, легенько подмухуючи, щоб відокремити один від одного, і не коментуючи прочитаного.
— Він таки прилаштує цю свою рекламу, — озвався професор, визираючи поверх фіранок на вулицю крізь окуляри в чорній оправі. — Погляньте-но, як ці шибеники до нього причепилися!
— Покажіть! Де? — скрикнув Ленеган, підбігаючи до вікна.
Обидва посміялися, дивлячись з-над фіранок на хлопців-газетярів, які пританцьовували низкою за містером Блумом, а до цього останнього був прив’язаний паперовий змій, що зиґзаґами метлявся на вітрі з білими бантиками на хвості.
— Ну й штукарі вони, ці пацани, — сказав Ленеган. — Подивишся й пузо порвеш од сміху. Підмітили, як він чалапає своїми плоскостопими клешнями. Пронозисті хлопці. Такі, що у мишачу дірку пролізуть.
І враз він рушив вистрибом через кімнату, карикатурно танцюючи мазурку і прямуючи повз камін до Дж. Дж. О’Моллоя, а той поклав аркуші в його простягнені долоні.
— Що тут діється? — озвався раптово Майлс Кроуфорд. — А де інші двоє?
— Хто? — запитав, повертаючись до нього, професор і пояснив. — Подалися в «Овал», закортіло випити. Там уже Педді Гупер із Джеком Голлом{250}. Вони повернулися вчора увечері.
— Ну, тоді ходімо, — вирішив Майлс Кроуфорд. — Де мій капелюх?
І він подибав у кабінет, відхиляючи поли піджака й брязкаючи ключами в задній кишені. Потім ключі забряжчали в руці, тоді брязнули об дерево, коли він замикав шухляду.
— А він уже тепленький, — стиха промовив професор МакГ’ю.
— Здається, що так, — промимрив, розмірковуючи, Дж. Дж. О’Моллой і витяг свій портсигар. — Але ж те, що здається, не завжди є насправді таким. Хто багатий на сірники, признавайтеся.
Він простягнув цигарки професорові і сам узяв одну. Ленеган зразу ж запалив сірник і дав їм прикурити по черзі. Дж. Дж. О’Моллой знову відкрив портсигар і запропонував йому.
— Мерсю, — подякував Ленеган і взяв цигарку.
Редактор вийшов з кабінету в солом’яному брилі набакир. Суворо тикаючи пальцем у професора МакГ’ю, він продекламував співучим голосом: