— Питається, чи не забув цього він сам? — озвався стиха Дж. Дж. О’Моллой, крутячи в руках прес-пап’є у вигляді підкови. — Врятувати царську особу це послуга, за яку навряд чи подякують.
Професор МакГ’ю обернувся до нього.
— А що, коли ні? — запитав він.
— Я розкажу, як усе це було, — почав Майлс Кроуфорд. — Сталося так, що один угорець{257}…
— Ми завжди шанували діла пропащі, — сказав професор. — Успіх для нас віщує смерть інтелекту і паралізує уяву. Ми ніколи не шанували успішних. Ми їм служили. Я викладаю набридливу латину. Я розмовляю мовою нації, вершина ментальности якої є прописна істина: час це гроші. Домінанта матеріального. Dominus! Латиною це володар — лорд або Господь. А де ж духовність? Господь Ісус! Лорд Солсбері. Канапа в клубі у Вест-енді. А от греки!
Світла усмішка заграла в його очах у темній оправі, ще дужче розтягнула губи.
— А греки! — повторив він. — Кіріос! Променисте слово! Голосівки, яких не знають ні семіти, ні сакси{259}. Кіріє! Сяйво інтелекту. Мені слід би було викладати грецьку, мову розуму. Кіріє елейсон! Будівельники клозетів і клоак ніколи не будуть володарями нашого духу. Ми вірні паладини католицького лицарства Європи, яке згинуло в день Трафальгарської битви, та імперії духу (imperium — то зовсім інша річ), яка пішла на дно разом з атенським флотом у Егоспотамській битві. Так, так. Вони пішли на дно. Пірр, якого ввів в оману оракул, зробив останню спробу змінити долю Греції. Вірний справі, приреченій на загибель.
І він одійшов до вікна.
— На прю вони йшли без вагань, — промовив сумовито містер О’Медден Берк. — Але їх чекала загибель{260}.
— Ой-ой-ой, — тихенько запхикав Ленеган. — Наприкінці вистави його гахнули цеглиною по голові. Бідний, бідний, бідний Пірр!
Потім він прошепотів Стівенові на вухо:
Поминає Саллюстія{261}, як висловлюється Мулліган. У кого мати здохла, як скотина.
Майлс Кроуфорд сховав аркуші в кишеню.
— Годиться, — сказав він. — Решту прочитаю потім. Годиться.
Ленеган невдоволено розвів руками.
— А моя загадка! — запротестував він. — Яка опера твердить, що дуру настав край?
— Опера? — сфінксоподібне обличчя містера О’Медден Берка спантеличилося.
Ленеган розтлумачив йому задоволено:
— «Трубадур». Розумієте, в чому суть? Тут два слова: труба і дур. От як!
І він жартівливо ткнув містера О’Медден Берка пальцем під ребра. Містер О’Медден Берн картинно відхилився назад, спираючися на свій ціпок і вдаючи, що йому забило дух.
— Рятуйте! — насилу видавив він. — Я не можу.
Ленеган, ставши навшпиньки, одразу заходився обмахувати йому, з шелестом, обличчя аркушами спортивного випуску.
Професор, повертаючись од вікна повз підшивки, провів рукою по розв’язаних краватках Стівена та містера О’Медден Берка.
— Париж колись і тепер. Вигляд у вас ну чисто як у комунарів.
— Як у тих хлопців, що висадили в повітря Бастилію, — уточнив із легким посміхом Дж. Дж. О’Моллой. — А чи не ви, часом, застрелили царського намісника у Фінляндії? Скидається на те, що саме ви удвох це зробили. Генерала Бобрикова{262}.
— Ми тільки збиралися, — відказав Стівен.
— Маємо тут усі таланти, — зауважив Майлс Кроуфорд. — Юриспруденція, класичні мови.
— Знавці коней, — докинув Ленеган.
— Література, журналістика.