— А якби тут був ще й Блум, — додав професор, — тоді й делікатне мистецтво реклами.
— І мадам Блум, — озвався містер О’Медден Берк. — Муза співу. Від неї в захваті весь Дублін.
Ленеган гучно кашлянув{263}.
— Гм-гм! — кахикнув він уже тихше. — Так хотілося подихати свіжим повітрям! І застудився в парку. Ворота були відчинені.
Редактор поклав на плече Стівену свою знервовану руку.
— Хочу, щоб ви написали для мене щось колюче. Ви зможете. Це по вашому обличчю бачу. В лексиконі юности…{264}
По вашому обличчю бачу. По ваших очах бачу. Нікчема, а хоче тебе запопасти.
— Ящур! — вигукнув редактор із викличною інвективою. — Ось щойно в Боррис-ін-Оссорі{265} відбулося велике збіговисько націоналістів. Суцільна бридня! Забивають людям баки. А треба їх уколоти. І нас усіх покажіть, які ми є, трясця їхній матері. Отця і Сина і Святого Духа і задрипанця МакКарті{266}.
— Ми всі можемо постачити поживу для розуму, — озвався містер О’Медден Берк.
Стівен підвів очі й зустрів сміливий, беззастережний погляд.
— Він хоче затягнути вас у гурт журналістської шатії-братії, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.
— Ви зможете, — повторив Майлс Кроуфорд, демонстративно стискаючи пальці в кулак. — Постривайте-но. Ми ще паралізуємо Європу, як казав був Ігнатій Галлагер, коли він перебивався з хліба на воду і гибів, працюючи маркером у більярдній готелю «Кларенс». Галлагер — оце то був журналіст! Ото було перо! Знаєте, як він показав свій клас? Ось послухайте. Такого вмілого репортерського витвору ще не знала історія журналістики. Діялося це року вісімдесят першого{267}, шостого травня, коли почалася справа «непереможних» і сталося вбивство у парку Фенікс; та вас тоді, мабуть, ще й на світі не було. Ось я вам покажу.
І він кинувся повз них до підшивок.
— Погляньте-но, — сказав він, повертаючись. — «Нью-Йорк Ворлд» прислав телеграму, попросив зробити матеріал про це спеціально для них. Пам’ятаєте?
Професор МакГ’ю ствердно кивнув головою.
— Так от «Нью-Йорк Ворлд», — провадив редактор, збуджено зсовуючи на потилицю свого солом’яного бриля. — Де це все відбувалося. Тім Келлі, тобто Каванаг, Джо Брейді та всі інші. Де Козолуп віз їх у своєму візку. Весь маршрут, розумієте?
— Козолуп, — повторив містер О’Медден Берк. — Фіцгарріс. Кажуть, він тепер тримає заїзд для візників біля Баттського мосту. Це я чув від Гологана. Ви Гологана знаєте?
— Це той, що його прозвали Хап-лап? — поцікавився Майлс Кроуфорд.
— І бідолаха Гумлей теж там по сусідству, повідомив він мені, стереже міську бруківку. Нічний сторож.
Стівен здивовано повернувся.
— Гумлей? — перепитав він. — Та невже? Той, що дружить із моїм батьком?
— Та годі вам про Гумлея, — сердито вигукнув Майлс Кроуфорд. — Хай Гумлей стереже бруківку, щоб вона не втекла. Погляньте-но сюди. Що ж зробив Ігнатій Галлахер? Скажу вам що. Геніальна ідея. Відразу послав туди телеграму. У вас є «Віклі Фрімен» за сімнадцяте березня? Чудово. А ось це бачите?
Він перегорнув підшивку і показав пальцем.
— Ось четверта сторінка, на ній, наприклад, реклама кави «Бренсом». Бачите? Чудово.
Заторохтів телефон.
— Я візьму слухавку, — сказав професор, рушаючи до кабінету.
— В — це ворота парку. Добре.
Його палець підскакував і дрижав, указуючи пункт за пунктом.
— Т — резиденція віце-короля. С — місце, де їх убили. К — це Кнокмарунські ворота.
Драглиста складка на його шиї колихалася як борідка у півня. Недокрохмалена манишка вистромилася з-під жилета, і він рвучко засунув її назад.
— Алло? Це «Івнінгтелеграф»… Алло?… Хто це?… Так… Так…
— Від Ф до П це пункти, що позначають дорогу, якою їхав Козолуп, щоб забезпечити алібі. Інчікор, Раундтаун, Вінді Арбор, Пальмерстон-парк, Ранелаг. Ф. А. В. П. Зрозуміли? X — це шинок Деві на Верхній Ліссон-стрит.
Професор постав на порозі кабінета.
— Це телефонує Блум, — повідомив він.
— Скажіть, хай іде під три чорти, — враз відказав редактор. — X — це шинок Берка. Утямили?
— Добре придумано, — зауважив Ленеган. — Дуже.
— Розжував і в рот їм поклав, — сказав редактор. — Усе про цю жахливу історію.