Він перейшов Вестморленд-стрит, коли повз нього прошкандибав «S» із апострофом. Продаж велосипедів «Ровер». Сьогодні змагання велосипедистів. Скільки років минуло відтоді? Того року, коли помер Філ Гілліган{313}. Ми жили на західній Ломбард-стрит. Стривай-но, працював у Тома. А до Віздома Гелі пішов того року, коли ми одружилися. Шість років. Десять літ тому: він помер у дев’яносто четвертому, так, правильно, велика пожежа у Арнотта. Лорд-мером саме був Вел Діллон{314}. Обід у Гленкрі{315}. Муніципальний радник Роберт О’Рейлі відразу ж вилив портвейн у свій суп. Та й ну плям-плям-плям хлебтати його, підживляючи свого внутрішнього радника. Аж не чути було, що там грає оркестр. За те, чого ми вже сподобились, хай Господь нам. Міллі тоді була ще зовсім маленька. А Моллі надягнула ту слоново-сірого кольору сукню з вишитими на ній жабками. Чоловічого крою з обтягненими на ній матерією ґудзиками. Вона її не любила бо я розтягнув кісточку першого дня коли вона надягнула на пікнік хору біля Цукрової гори. Наче це через неї. Циліндр старого Гудвіна замазався чимось липким. Мухам теж пікнік. Відтоді вона таких суконь не надягала ні разу. А ця сиділа на ній як рукавичка на руці і в плечах і в стегнах. Саме починала трохи гладшати. Їли пиріг із кролятиною. Всі не зводили з неї очей.
Безжурний був час. Не те що тепер. Затишна кімнатчина з червоними шпалерами. Купили в Докрелла, шилінг і дев’ять пенсів за тузінь. Увечері купали Міллі. Я купив американське мило, бузинове. Вода у балії пахла так приємно. А вона така смішна вся в піні. І тільце у неї гарне поставою. Тепер фотографія. У бідолашного тата він казав мені було ательє дагеротипів{316}. Спадкова схильність.
Він простував по бордюру хідника.
Потік життя. Як звали того схожого на священика молодика, що, проходячи, завжди позирав скоса на наші вікна? Підсліпуватий, жінка. Тимчасово мешкали у Цитрона на Сент-Кевінс-перейд. Якось на пен. Пенденніс{317}? Пам’ять нікудишня. Пен..? Та вже ж стільки років минуло. Може, гуркіт трамваю заважає. Ну якщо він не міг пригадати як звати цехмейстра якого бачить щодня…
А тенора звали Бартелл д’Арсі{318}, він тоді ще тільки виходив у люди. Проводив її додому після практичних занять. Гонористий чолов’яга з нафабреними вусами. Від нього у неї пісня «Віють вітри південнії».
Ну й вітер був того вечора коли я прийшов забрати її а там збори ложі щодо лотерейних квитків після концерту Гудвіна в ратуші чи то в банкетній чи в дубовій залі. Він а я слідом за ним. Аркуш її нот вихопило з моїх рук поривом вітру і прибило до огорожі гімназії. На щастя його не. Така пригода може зіпсувати їй настрій після виступу. Професор Гудвін під руку з нею попереду. Насилу дибає бідолашний старий випивака. Його прощальні концерти. Певна річ, остання поява на будь-якій сцені. Може, на кілька місяців, а може й назавжди. Пригадую, вона реготала, коли рвоне вітер, піднявши комір. А пригадуєш, яка веремія закрутилася на розі Гаркорт-роуд? Брр! Здійняла усі її спідниці, а її боа метнулося просто в обличчя старого Гудвіна, мало не задушило його. Вона зарум’янилась од вітру. Пригадуєш, коли ми прийшли додому, то розворушили присок у печі й засмажили на вечерю скибки баранячого сідельця з її улюбленою кисло-солодкою овочевою приправою. Нагріли ром. Стоячи біля пічки, бачив, як вона в спочивальні розщібає корсет. Білий.