Шелеснувши, корсет м’яко упав на ліжко. Завжди зберігав тепло її тіла. Вона ж завжди була рада його скинути. Сиділа там мало не до другої, виймала шпильки з волосся. Дбайливо закутана Міллі солодко спала в ліжечку. Безжурний час, безжурний. Казкова ніч.
— О, містере Блуме, як ся маєте?
— О, як ся маєте ви, місіс Брін?
— Скаргами біді не зарадиш. Як там поживає Моллі? Не бачила її вже сто років.
— Пречудово, — бадьоро відповів містер Блум. — А Міллі, щоб ви знали, взялася за діло в Муллінгарі.
— Невже! То це ж для неї дуже вдала нагода, правда?
— Атож, вона там працює у фотографа. І в неї все ладиться. А як там усі ваші?
— Вони всі живуть і не журяться, — відповіла місіс Брін.
Скільки ж у неї їх? Крім нього.
— Бачу, ви в жалобі. Часом, у вас не…
— Та ні, — відмовив містер Блум. — Це я був на похороні.
Тепер, звичайно ж, усі питатимуть те саме цілий день. Хто помер, коли і від чого помер? Просто напасть якась.
— Не дай, Господи! — вигукнула місіс Брін. — Сподіваюся, не хтось із близьких родичів.
Що ж, можна її трохи розчулити.
— Дігнем, — пояснив містер Блум. — Давній мій приятель. Помер раптово бідолаха. Мабуть, відмовило серце. Поховали оце зранку.
— Смерть давніх друзів то тяжка втрата, — меланхолійно промовив жіночний погляд очей місіс Брін.
То й годі про це. Тепер спокійно — про чоловіка.
— А як ваш володар і господар?
Місіс Брін підвела догори свої великі очі. Принаймні вони такі ще й досі в неї зосталися.
— Ой, про це краще не треба, — попросила вона. — Гримучі змії і ті побоялися б до нього наблизитися. Він зараз сидить удома над усякими статутами, вишукує, як карається наклеп. Я вимучилася з ним уже геть до краю. Ось я вам покажу.
З харчівні Гаррісона долинали гарячі випари телячої юшки, солодкі запахи тістечок із джемом та свіжоспечених пудингів із варенням. Густий полудневий дух залоскотав горлянку містера Блума. Хочуть випекти партію добірної здоби, масло, борошно найвищого ґатунку, тростинний цукор, чи, може, вже споживають її, запиваючи гарячим чаєм. А, може, пахне від неї? Босоногий хлопець-вуркаган стояв над решіткою, вдихаючи пахощі. Прагне потамувати дошкульний голод. Це йому приємно чи болісно? Обід за пенні. Ніж із виделкою прикуті ланцюжком до столу.
Відкриває свою сумочку, порепана шкіра, шпилька в капелюшку: з такими речами треба обачно. Хтось може наразитися оком у трамваї. Порпається. Все відкрито. Гроші. Бери, будь ласка. Страх Божий, якщо вони загублять шість пенсів. Тоді скандал. Чоловік бушує. Де ті десять шилінгів, що я дав тобі у понеділок? Ти, певно, підгодовуєш свого братика з усією його родиною, га? Заяложена хусточка, слоїк із ліками. Щось випало, пігулка. Чого вона там?..
— Саме зараз, певно, місяць-молодик, — сказала вона. — У цей час його завжди тіпає. Знаєте, що з ним діялося цієї ночі?
Рука її перестала порпатися. Її очі вдивлялися в нього, широко розплющені в тривозі й водночас усміхнені.
— Що? — запитав містер Блум.
Нехай говорить. Дивись їй просто в очі. Я тобі вірю. Довірся мені.
— Розбудив мене серед ночі, — сказала вона. — Йому приснилося страхіття.
— Бідолаха.
— Сказав, що сходами йде сюди піковий туз.
— Піковий туз! — вражено повторив містер Блум.
Вона видобула з сумочки згорнену поштову листівку.